Читати книгу - "Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко"

Капітан в першій хвилі не добачав нічого. Вино і радість шуміли у нього в голові. Та швидко його нерви, незвичайно напружені і вразливі, почули якусь переміну в окружаючій товариській атмосфері. А коли се почуття дійшло до його свідомості, він зачудуваними очима оглянувся довкола. Ціле товариство було немов перемінене. Ті, що ще перед хвилею стискали сердечно його руку і запевнювали його про свою приязнь, тепер сиділи, мов води в рот набравши, з усміхом, примерзлим на устах, або ходили по салоні якісь заклопотані, немовби бажали тікати відси геть і тільки для якогось decorum[7] не могли осмілитися вчинити се відразу. Молодші, гамірливі, а почасті вже п’яні, стояли купками в сусідніх комнатах. Відтам до ушей капітана долітали відривки якихсь цинічних оповідань, переплітані голосним сміхом. І що найдавніше, від тих громадок так само, як і від старших товаришів, що сиділи при столі або ходили по салоні, падали на нього якісь підозрені, украдком кидані позирки; його зір ловив якісь рухи, наполовину згірдні, а наполовину проняті співчуттям. І хоча ніхто не бокував від нього, то все-таки, коли він наближувався до якоїсь громадки, йому здавалося, що там перемінюють тему розмови, що одні одним потаємно дають якісь знаки. Помалу, але ясно і чимраз ясніше, аж до фізичного болю, в душі його виявлялася та певність, що довкола нього твориться якийсь пустий простір, якась неприємна, душна, убійча атмосфера. Що се таке? Він не міг доміркуватися, а проте чув, що се справляє йому велику прикрість.

Сів на софі в куті, щоби зібрати думки і поміркувати про своє положення. Перша його думка була: «А може, се знов якась ілюзія? Може, знов творю собі привид і опісля сам лякаюся витвору своєї уяви?» Почав придивлятися тим людям збоку. Що ж, люди як люди. Сидять, ходять, розмовляють, курять сигари, п’ють — у всьому тому нема нічого незвичайного. Правда, сей та той гляне на нього косим оком. Ну, і чому ж тут дивуватися? Адже ж він незнайомий їм, сьогодні перший раз знайшовся в їх товаристві, то й придивляються йому. Може, се трохи нетактовно з їх боку, та все-таки в тім нема нічого страшного. Держаться здалека від нього, ніхто не наближується до нього... Але ні, ось іде Редліх, що досі живо, хоча дивно притишеним голосом, розмовляв про щось з кількома старшими і молодшими офіцерами.

— Чого так сидиш одиноко, старий приятелю? — окликається Редліх — сердечно, як завсігди. Лід, що почав уже був намерзати довкола капітанового серця, приснув відразу.

— Чуюся втомленим.

— Видко се по тобі. Чи не пора би нам, інвалідам, додому? Отсі прекрасні младенці ще й не думають іти, хоч уже одинадцять. Але в мене завтра рано служба, то мушу виспатися.

— О, і мені жінка веліла вчасно приходити, — пригадав собі капітан.

— Ну, так ходімо!

Поодягалися. Кілька старших офіцерів підійшло до капітана.

— Відходиш уже? Жаль, що не можеш довше лишитися. Дуже нам було приємно.

А все те так холодно, таким силуваним голосом. І ані один із них не візвав його, щоби ще лишився, ані один не запросив його, щоби частіше приходив до них. Капітан почув, що ледова шкаралупа знов починає стискати його серце. Молодші офіцери, заняті роз-мовою, жартами і піснями, зовсім навіть не прийшли попрощатися з ним. Майже з слізьми в очах покидав капітан пороги офіцерського касину.

— Що се все значить, Гнатику? — запитав Редліха, коли вийшли на вулицю.

Редліх ішов поруч нього, отуляючи шию ковніром плаща, мовчазливий, понурий, і, бачилось, навіть не розумів, про що його питають.

— Що таке що значить? — запитав капітан.

— Що се їм сталося, що так раптом перемінилися? Тут радість, щирість, приязнь а раптом холод, церемонність, якісь шепти і косі погляди...

— Що тобі сниться, Антосю? — скрикнув Ред-ліх. — Нічого такого я не завважив.

— Ти не завважив переміни в їх настрої? Се дивно! А прецінь і ти сам перемінився.

— Мій любчику, не уявляй собі нічого! Було маленьке охолодження, се правда, коли ми довідалися, що у нашого полковника вмерла дочка. Чудесна дівчинка. Всі молодші офіцери були в ній закохані.

— А, так! — скрикнув капітан. — Ну, то так же мені й говори! Я вже почав було думати, чи не образив я кого чим-небудь, що так нараз почали від мене сторонити.

— Але відки ж знов такі думки? Можу тебе запевнити, що щодо твоєї особи, — Редліх мимовільно вимовив ті слова з особливим притиском, — усі вповні згоджуються, що ти взірцевий офіцер, сердечний товариш, одним словом, хлопець з золотим серцем.

— Чи справді так думають? — радісно запитав капітан.

— Даю тобі слово честі. Можеш мені вірити.

— Але знаєш, одно мене дивує. Коли ми відходили, ніхто не просив мене, щоб я приходив сюди частіше.

— У нас нема сього звичаю. Се розуміється само собою, що кождий приходить, коли має час і охоту.

— Ну, так, але завсігди приємного товариша з самої чемності проситься, щоби лишився довше і приходив частіше.

— Марниця, братику! Думаю, що з такої дрібниці не будеш висновувати ніяких неприхильних внесків про нових товаришів. А при тім думаю також, що сімейне життя і службові обов’язки, а може, й маєткові відносини мало дадуть тобі часу і засобів на те, щоби часто відвідувати наше касино.

— Се може бути, — якось нерадо промовив капітан, — та все-таки... ти знаєш, як я дуже люблю товариське життя. А там, у Боснії, чоловік стілько на-нудився, намучився, натерпівся, що бажав би хоч троха відсвіжити свою душу в товариськім крузі.

— Сумніваюся, чи се тобі вдасться,—мовив Редліх. — З наших давніх товаришів, крім нас двох, нема нікого, а з тих нових... Знаєш, я й сам рідко буваю в їх гурті.

— А мені говорили, що буваєш щовечір, — завважив ущипливо капітан.

— Ну, то якийсь поет, прудкий на пересаду, мусив тобі се сказати, — процідив Редліх. — Противно, буваю досить рідко. Тут самі паничі, грають грубо в карти, п’ють по цілих ночах, ну, а чоловік бідолаха, куди там йому додержати