Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

***

Вона завжди любила осінь. І вітер, і вологий асфальт, і затягнуте хмарами небо. А ще - запах. Той самий, солодко-прогірклий, коли листя тихо падає на землю, укутуючи її рудо-коричневим покривалом. І дивний спокій-заціпеніння, яке підходить зі спини і обіймає прозорими руками кожного з киян, що біжать у справах. І мимоволі помічаєш, що крок сповільнюється, зникають напружені складинки  біля губ, стирається невгамовність і занепокоєння. Нехай все на мить... Але все ж.

«Зупинися, сповільни крок, - оксамитово шепоче осінь, проводячи довгими пальцями з золотими нігтями по плечу. - Скрізь не встигнути. Так відчуй хоча б те, що можеш зараз. Скоро прийде зима... »

І задме ніби ненароком крижаний вітер, а калюжі на мить покриються тонкою кіркою льоду. І надто свіже, не по-осінньому холодне повітря раптом обпечеться горло і легені.

Вона жила в різних містах. Париж, Бонн, Роттердам, Санкт-Петербург. Останнє ось - Київ. Було в ньому щось таке, що не давало переїхати, просило залишитися. Чи то вона відчувала, що це її останнє місце, то чи ...

Пролунав мелодійний дзвінок у двері. Вона повільно піднялася з крісла, старі ноги все ж не дозволяли бігати жвавої дівчиськом, і попрямувала до дверей. Він завжди приходив вчасно.

Німецька педантичність та пунктуальність. І нехай російською та українською він давно вже говорив без акценту, все одно відчувалося, що він ... чужий.

- Добрий день, пані, - сказав він приємним баритоном.

- Доброго, Дітмаре. - Вона трохи посторонилася, даючи йому пройти. - Як дістався?

- Добре.

Як завжди небагатослівний. Але їй посміхається. І не тільки тому, що багата клієнтка. Хоча і це грає роль. А ще ... Дітмар Гешихте-Шварц як кіт. Чи не буде прихильний до того, хто йому не подобається. Навіть якщо платиш хороші гроші.

Він високий, вище неї на цілу голову. Сухорлявий, жилавий, з тих, кого скрутиш, але не зламаєш. Особа немов висічене з каменю вмілим скульптором. Одночасно в ньому є щось гротескне і затонке. Немов творець, вирішивши створити настільки неймовірну істоту, не визначився, яким його хоче бачити. Дуже світлі очі, вицвіле срібло, яке ніколи не чорніє. Трохи задовгий ніс, високі вилиці і тонкі губи. На щоці слабо помітний шрам - біляста крива смужка.

Сніжно-біле волосся зачесане назад. Руки - в шкіряних рукавичках. Немов він боїться десь залишити відбитки пальців. І незмінний плоский портфель, в якому він носить важливі документи. А ще надзвичайно дороге взуття. Вона розбиралася в цінах на хороші речі, тому представляла пролом в бюджеті, яку могли залишити ці туфлі.

- Проходь до кімнати, - сказала вона. - Я зараз.

Він кивнув. Знову без зайвих слів. Занадто довго вони ведуть справи, щоб розпорошуватися на непотрібні запитання. Напевно, це найкращий нотаріус, з яким коли-небудь доводилося перетинатися. І вона була щиро вдячна за рекомендацію, яку їй дала почувши два роки тому стара подруга. Ось вже точно - перевірена людина. Подивися, як він стежить за спадщиною інших, і вирішуй, чи варто з ним зв'язуватися, щоб доручити своє.

А гостя тим часом треба пригощати. Навіть якщо він намагається відмовитися. Втім, Дітмар досить швидко зрозумів, що опиратися дослідної жінці - дурість. Особливо якщо вона налаштована тобі їсти й пити. Або хоча б пригостити.

...Через деякий час, обговоривши всі деталі і допиваючи чудову ароматну каву, Дітмар акуратно розкладав документи на журнальному столику.

- Ви впевнені, що все хочете залишити йому? - запитав нотаріус з абсолютно непроникним обличчям.

Так завжди. Маска, статуя. Ніяк не зрозумієш, про що думає і як що бачить. І навіть голос не здригнеться, видаючи справжні емоції. Вона сумнівалася, що колись йому траплялося більш масштабна справа. Але мовчить, тримає особа. Чудово.

- Впевнена, - кивнула вона. - Давно вже спостерігаю і аналізую. Вважаю гідним.

Світло-сірі очі, здавалося подивилися на неї. Здавалося, вряди-годи Дітмар Гешихте-Шварц сумнівається. І при цьому не зовсім знає, як ці сумніви висловити. Це тішило. Вона налила з кавника третю або четверту порцію гостю і тут же наповнила свою чашку.

- У чомусь можуть бути складності? - уточнила м'яко.

Він відкинувся на спинку стільця, сплів довгі пальці. Рукавичок так і не зняв, по їх чорній шкірі ковзнули відблиски від лампи, яка перебувала за її спиною. Вона раптом усвідомила, що ніколи не бачила його без рукавичок. Чоловік із загадкою. Що там? Чому він весь час так ховає руки? При першій зустрічі вона поставила цим питанням, але потім махнула рукою. У кожного повинна бути своя таємниця. Людина без таємниці - що розбите скло, вдивлятися більше нікуди.

- Ваша сестра, - сказав Дітмар і тут же уточнив: - Та сама, троюрідна. По материнській лінії. Ви ж розумієте, що не заспокоїться?

Вона взяла чашку і посміхнулася. Нічого доброго або м'якого в цій усмішці не було. Лезо, прикрите чорним капроном.

- Нехай спробує, Дітмар, - сказала хрипко і трохи не своїм голосом. - Нехай тільки спробує.