Читати книгу - "Під омелою, Анна Харламова"

                                                                       — Неможливо...
                                                                       — Можливо, якщо ти в це віриш.

                                                                                    «Аліса в Країні Чудес»
 

Глава 7.

  
   Заплакана, Емма сиділа у таксі і пояснювала молодому, чорнявому чоловікові з довгими вусами, куди саме і до якого будинку її треба відвезти. Зараз вона знаходилась у  Воловці, а до Пилипець добиратись години пів, як пояснив їй чоловік. Проте, не все так легко. Її люба сестричка вибрала будинок бозна-де. На якісь окраїні… чи, ще краще у якомусь лісі. Тобто добиратись їй все таки більше аніж пів години.
   Водій видався балакучий, допитливий… та добрий. Емма раділа тому, що сіла саме до цього таксі, бо цей чоловік добре знав свою роботу і хоч трішки відволік її від сумних думок. Вона жалкувала про те, що зробила… жалкувала, що втекла і більше ніколи не побачить цього красивого нахабу «Казанову». Про це вона пожалкувала вже через десять хвилин дороги, але… що вже поробиш.
   Емма слухала, слухала і слухала розповіді про те, які у них в Карпатах гарні люди,… гарні краєвиди,… гарні традиції… все-все гарне. От за такими розмовами чоловік їй і оголосив, що вони приїхали. Емма не могла повірити тій радості, яка впала їй з неба. Нарешті, нарешті вона зможе увійти у тепло і хоч трішки зігрітись, а ще вона хоче спати… і не через втому, яка її підкошувала, - вона просто хотіла забутись про те, що наробила. Це була помилка втекти від того, хто захистив її, хто цілував з такою шаленою пристрастю, що вуста пекли вогнем… Емма труснула головою, наче проганяючи думки. Все вона правильно зробила… ну майже все. Треба було подякувати, а потім… потім назавжди попрощатись. Не за інтрижкою вона сюди приїхала.
   Розрахувавшись з таксистом, вона узяла свою валізу, опустила її на коліщатка, узяла під бік сумку і попрямувала до будинку, який був з усіх сторін оповитий густим темним лісом. Хоч би місяць світив, але ж ні! Тиша і хрускіт снігу, це все, що тут було, доки таксист своїми колесами не наробив галасу і не поїхав геть. Вона одна. Дурна і одна.
   Пройшовшись по снігу, на одному підборі, шкутильгаючи з валізою у руках, – вона в цю мить згадувала Тіну.
  — Ну, сестричко! Ну, і вгодила мені! — Емма потягла валізу за ручку, через якийсь камінець і почула хрускіт. Обернулась і побачила, що валіза тріснула прямо по середині. — Ну хіба так буває?! — Емма нахилила голову і невдоволено похитала нею. — Ну що ж це таке?! Тіно, я доберусь до тебе… Ні, ні… я доберусь спочатку до цього будинку,… а потім до тебе. — Емма невгамовно тараторила, доки перла валізу і себе до будиночка, який стояв посеред лісу, сам самісінький… так само, як і вона. Її трусило не від холоду, її трусило від страху, який пронизував кожну її кісточку. — Якби мама і тато знали, де я і що роблю, і як добираюсь – вони б зарили мене у цьому снігу! Потім розкопали і дуже довго повчали, повчали і повчали… десь до років таки - ста п’ятдесяти. І це при тому, що мене стільки б само часу не випускали з дому. Приб’ю тебе Тіно! Приб’ю!
   Емма добралась до сходинок, і склавши ручку валізи, піднялась ще одною перепоною. Постукавши у міцні двері, вона чекала коли їй відчинять. Проте марно. Вона ще раз постукала і побачила, як увімкнулось світло десь на другому поверсі. Емма видихнула. Вона боялась, змерзла і втомилась. І ось нарешті, спасіння - звук замка, який відчиняє господар.
   Двері відчинились і перед нею постав, величезний, високий гуцул.
   — Ви напевно Емма, сестра Тіни?! — усміхнувшись, він забрав у дівчини валізу. — Проходьте моя дорогенька, проходьте. Ви файно добрались?
   — Так, все добре, дякую. — Емма увійшла у затишний, дерев’яний будинок, де потріскував камін. Тепло… добре… і вже не страшно.
   — Дуже змерзли? Я зараз трав’яний чай приготую, - одразу зігрієтесь! — широка усмішка і сяючі очі говорили про те, що він дійсно турбується. — Нумо, я покажу де Ваша кімната. — Узявши валізу, він повів її на другий поверх. — Ось тут. — Павло відкрив двері, увімкнув світло і запросив її увійти до кімнати. — Ви влаштовуйтесь, а я принесу чай.
   — Щиро дякую за допомогу і за гостинність. — Вдячно усміхнулась Емма, дивлячись на чоловіка. Кремезний, але обличчя дуже добре. Темні очі, густі брови, борідка, пухкі губи та ніс картопелькою, а ще м’який голос.
   — Будь ласка. — Чоловік усміхнувся, вийшов з кімнати і зачинив за собою двері.
   Емма стояла і не могла повірити, що вона це зробила. Вона у Карпатах. Самостійно добралась, хоча і пережила страх, розгубленість, розпач… і мерзлоту. Зараз вона стоїть посеред кімнати, де є затишок та тепло. Дуже мила кімната, уся  оздоблена світлим деревом, на підлозі невеличкий молочного кольору коврик, величезне ліжко на двох, застелене сіро-білою постіллю, біле крісло поряд з шафою з горіхового дерева. Емма підійшла до вікна і смикнула за бежеву фіранку, щоб та закрила її від… від… лісу. У кімнаті знаходились і ще одні двері, Емма відчинила їх і побачила дуже пристойних розмірів ванну кімнату, - все чисто та сяє. Умивальник, туалет, гіганська душова кабіна, у якій можна і ванну прийняти, скрізь плитка молочно-бежевого кольору. На тумбочці: декілька рушників, туалетний папір, рідке мило та стаканчик для зубних щіток. Гарно.
   Емма зачинила двері і сіла в крісло.
   У двері постукали.
   — Так, так. Прошу, заходьте. — Промовила дівчина.
   — Ваш чай. Трави збирав з дружиною у наших горах. — Похвалився він. — Можливо, Ви голодні?
   — Ні, ні.
   — На першому поверсі є кухня, вона у Вашому розпорядженні. У холодильнику можете брати усе, що забажаєте. — Чоловік поставив чай на тумбочку і додав: — Завтра я маю їхати, ще до світанку у Київ. Там моя дружина. — Згадавши її, він широко усміхнувся. — Звідти ми маємо привезти ще кількох людей. Якщо Вам щось буде потрібно, ось номер мого знайомого. — Він поклав біля чашки, листок з даними. — У нього є машина і він Вас відвезе будь куди.
   — Дякую. — Емма усміхнулась і додала: — І за чай дякую.
   — На здоров’я! — зачиняючи двері, він додав: — Загадуйте бажання, чи, як там кажуть у народі «на новому місці приснись наречений нареченій». — Засміявся він. — Добраніч.
   — Добраніч. — Емма усміхнулась.
   Емма позіхнула і почала роздягатись. Гарячий душ і чай, - ось, що їй потрібно. А потім спати.
   Дівчина швидко роздягнулась, залишившись у самій білизні. Розстібнувши валізу, вона дістала халатик, капчики, рушник і усілякі косметичні дрібнички.
   — Ой! Я ж забулась подзвонити батькам. — Узявшись за мобільний, вона набрала батьків і почала розповідь, забуваючи згадати про «Казанову», про далеку поїздку у «Тундру» до будиночка і про те, що вона пережила щось незвідане до цього – гарячі поцілунки. Заспокоївши батьків, вона поклала слухавку і пішла до ванної.
   Стоячи під гарячими краплинами, вона задоволено зітхала, намилюючи себе смачним гелем для душу. Вона усміхнулась, згадуючи, що «Казанові» - сподобалось її печиво з ваніллю та перчиком. Щоб він сказав, побачивши її гель для душу. Так, так у ньому теж є перчик. Вона чарівниця не лише на кухні.
   Капець! Як їй хотілось тих поцілунків… обіймів і притискань до стіни. Цікаво з ним вона була б змогла стати «Чарівницею» у ліжку? Напевно він би навчив її розчинятись у пристрасті,… не соромитись бажань і своїх фантазій.
    Емма направила на себе душ, прямо в обличчя, щоб хоч якось привести себе до тями. Все! Все! Казанови немає… і вона більше ніколи його не зустріне… Шкода.
   Вимкнувши воду, обтершись рушником, вона одягнула на себе шовкову малинового кольору сорочку і пішла до ліжка. Забравши ковдру, дівчина вляглась у ліжко, і тихо сміючись промовила: «на новому місці приснись наречений нареченій». В цю саму мить у її голівоньку прокрався Казанова. Вона не могла повірити власним думкам. Чому він? Чому? А потім згадала його цілунки і зрозуміла чому.
   Добряче закутавшись, Емма зітхнула і почала повільно поринати у сон.
  
   Святослав лежав у ліжку і все гадав, як там Емма… Як вона добралась? Чи у неї все добре? І навіщо вона так взагалі вчинила? А навіщо він на неї нагримав? Бовдур! Сам винен, що Емма втекла. Дуже шкода її, що вона десь там… сама… розгублена та налякана. Якщо б він зараз був із нею… він міг би точно знати, що їй не холодно. Він би із задоволенням зігрів її. О, Боже! Про що він думає?! Треба забутись… забути її… і думати про те, як він проведе ці дні, а потім на нього чекає повернення… і на нього там теж чекають.
   Позіхнувши, він почав провалюватись у сон.
   — Ох… Еммо… Еммо…

   Прийнявши душ, Емма одягла чорну білизну і кімнатні капчики, - на диво у будинку було тепло, навіть жарко. Тому дівчина, знаючи, що вона одна у будинку, почимчикувала на кухню ось такою, от на пів одягненою. І це було для неї вперше… навіть така дрібничка. Емма у гарному настрої, наспівуючи пісню «One in a Million2», спустилась сходинками, увійшовши до кухні. Дерев’яні стіни, коричнево-чорно-білі мармурові стільниці, такий же острівець посеред кухні з тумбочками зі світлого дерева. Емма була у шоці від того, яке тут обладнання, все із сталі: холодильник, плита і навіть посудомийна машина. Столик і стільці із такого ж дерева, що і тумбочки. Все просто – відпад!
   Дівчина відкрила холодильник і нахилившись, почала розглядати, що б це узяти попоїсти.
   — Так… так… — промовила вона.
   — Я б цей задок – впізнав би будь де і будь у чому. — Хриплий голос заполонив кімнату.
   Емма швидко випрямилась, тримаючи ковбасу у руках – цією ж самою ковбасою, Святослав отримав по голові.
   — А-а-а! — заплющеними очима, вона відбивалась від грабіжника. — А-а-а!
   Святослав схопив Емму за плечі і притиснувши до себе, змусив її замовчати.