Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

І вороги почали відступати. Не думаю, що в цьому було багато моєї заслуги. Просто все так склалося — страшна смерть їхнього товариша, півгодинна бійка, наша з Ігорьком поява… Ну й мої невмілі, сповнені страху та розпачу удари, мабуть, теж. Так іноді буває, і честь перемоги дістається тому, хто просто спізнився на початок бою.

Я випередив і Толика, і Януша, і Кріса. І несподівано опинився віч-на-віч із відсталим противником.

Перше, що кинулося мені в очі, — він був світліший за інших. Не такий засмаглий і трохи акуратніше підстрижений, хоч і довговолосий. Ще через секунду до мене дійшло, що це дівчисько років чотирнадцяти, і я опустив меч. Не знаю, чи зумів би я вдарити хлопця, навіть після того, що сталося на мосту… Дівча я не міг вдарити точно. А вона стояла, опустивши меч, повернувшись до мене обличчям і не намагаючись тікати. Вигляд у неї цілком відповідав оточуючим: обрізані трохи нижче колін джинси, зав'язана на животі вузлом блузка, волосся, перетягнуте на лобі широкою чорною стрічкою. І все одно щось у ній здавалося знайомим, земним. З того мого життя, яке обірвалося вчора зі клацанням фотоапарата…

Дівча стояло і дивилася на мене. Знайомо дивилася…

— Інго… — одними губами видихнув я.

Це було неймовірніше за все, що трапилося. Фантастичніші Ігри та прибульців. Цього просто не могло бути! Інгу я бачив лише два дні тому. Так, можна засмагнути за кілька днів, при бажанні за той же термін можна обшарпати одяг і подряпати руки. Навіть із зачіскою можна зробити щось таке, чому волосся здасться довшим. Але очі, вираз обличчя – вони так швидко не змінюються! Інга виглядала зараз набагато старшою. Тому, напевно, я й не впізнав її одразу…

- Тихо, - пошепки сказала Інга. - Приходь сюди вночі, на міст. І нікому не говори про мене.

Вона обернулася і кинулася до своїх.

Ігорка поранило несильно. Він навіть запевняв, що йому зовсім не боляче, ніби ми не бачили сліз, що набігали на його очі. Кріс із Янушем залишилися на мосту. А ми з Толиком відвели Мальку до замку. Дорогою Толік розповідав про Януша. Він тут нещодавно, з місяць, його все вчать російській мові, але каже Януш поки що погано. Толик згадував якісь кумедні слівця Януша, реготав. Мені це здавалося диким. Щойно ми бачили, як загинув хлопчик із сусіднього острова, щойно він рубався на смерть, і вже сміється. Але й Малек сміявся, здригаючись при цьому від болю. А в мене перед очима стояли то пацян, що падав у море, то завмерла під моїм мечем Інга.

Того вечора хлопці повернулися з мостів раніше, ніж звичайно, — на небо набігли важкі хмари. Швидко стемніло, і вітер став холодним. Ми з Толиком стояли на балконі. Так я про себе називав терасу, що оперізувала весь замок, з якої і починалися всі три мости. На неї виходили вікна наших кімнат, якими запросто користувалися замість дверей. Толік весь вечір роз'яснював мені, де і що знаходиться, і я вже не дуже плутався. Замок був загалом невеликий. Кімнати, де ми жили, Тронний зал, кухня, Турнірний зал (я б назвав це довге, з високою стелею та заґратованими вікнами приміщення просто спортзалом). Ну, і ще безліч вузьких коридорів, підвал під замком та порожні кімнати у сторожовій вежі. Щиро кажучи, більшу частину площі займали товсті кам'яні стіни.

Толик був весь перебинтований. Йому наклали на рани якусь білу мазь, і він запевняв, що на ранок на шкірі залишаться лише тонкі білі шрамики. Малек піддався тій самій процедурі, але його ще й уклали в ліжко, а Толіка навіть не намагалися. Не звертаючи уваги на свої пов'язки, що швидко побуріли, він тягав мене по замку, поки не дістався балкона.

— Хочеш навчитися слухати міст?

Я кивнув, не зовсім уявляючи, чого мене збираються вчити. Толик миттєво розтягнувся біля самого початку мосту, притулився вухом до гладких плиток.

— Лягай і вслухайся.

Я слухняно ліг. І почув слабке, глухе потріскування. Це розходилися, остигаючи, половинки мосту. Чомусь мені стало страшно. Схоже відчуття було в мене тільки одного разу, коли я був із класом на екскурсії в справжнісінькій шахті. Ну, не в самій шахті, звісно, ​​а на поверхні. Тоді я підійшов до забраного ґратами отвору вентиляторів, що гнали повітря з півкілометрової глибини. І почув гул вітру, що мчав з темряви, з вузьких заплутаних коридорів. Було в ньому щось таке, від чого по шкірі побігли мурашки. Якась сліпа, байдужа міць і незримий холод десятків сталевих лопатей, що несуть повітря до поверхні.

Так і тут. У потріскуванні каменю, що стискалося, таїлася нелюдська, тупа сила. Так само завтра вранці зі сходом сонця міст почне сходитися. Наче дві