Читати книгу - "Хозарський словник: жіночий примірник, Мілорад Павич"

Петкутин не знав, скільки минуло днів, доки він шукав вихід з театру. Він кружляв по сцені навколо згарища і залишків вечері, аж доки хтось невидимий не підняв з землі його покривало і не загорнувся в нього. Порожнє покривало підійшло до нього і озвалося Калининим голосом.

Він обійняв її, наляканий, але під матерією і тим голосом не було нічого, крім пурпурової підшивки.

— Скажи мені, — говорив Петкутин Калині, стискаючи її в обіймах, — мені здається, що тисячу років тому зі мною сталося тут щось жахливе. Хтось був розірваний і з'їджений, і кров ще й дотепер лежить на землі. Я не знаю, було це справді чи ні, і коли було? І кого з'їли? Мене чи тебе?

— Нічого з тобою не трапилось, ніхто тебе не розривав, — відповіла Калина. — І було це щойно, а не тисячу років тому.

— Але ж я не бачу тебе! Хто з нас двох мертвий?

— Ти не бачиш мене, хлопче, бо живі не можуть бачити мертвих. Ти можеш тільки чути мій голос. А щодо мене, то я не знаю, хто ти, і не можу тебе впізнати, доки не скуштую краплі твоєї крові. Але не хвилюйся, я бачу тебе, добре бачу. І знаю, що ти живий.

— Зажди, Калино! — гукнув він. — Це ж я, твій Петкутин, хіба ти не пізнаєш мене, щойно, — якщо це таки було щойно, — ти цілувала мене!

— Що за різниця — щойно чи тисячу років тому — тепер, коли є так, як є?

На ці слова Петкутин витягнув ножа, наблизив свій палець до того місця, де мали б знаходитись невидимі уста його дружини, і порізав його.

Крапля крові запахла, але не впала на камінь, бо Калина пристрасно підхопила її устами. Вона скрикнула, впізнавши Петкутина, і роздерла його, як стерво, жадібно п'ючи його кров і кидаючи кості у зал, звідки вже сунули інші.

У той самий день, коли це сталося з Петкутином, кир Аврам Бранкович записав у своїх паперах наступні слова: „Дослід з Петкутином успішно завершився. Він так досконало виконав свою роль, що здурив і живих, і мертвих. Тепер можна перейти до складнішої частини завдання. Від малої спроби до великої. Від чоловіка до Адама“. Так ми нарешті доходимо до задумів кир Аврама Бранковича. Плани, з яких він будує своє майбутнє, сходяться на двох центральних особах. Частина їх пов'язана з відомим родичем Бранковича графом Джорджем Бранковичем, про якого віденський двір, безперечно, володіє значно ширшими відомостями, аніж ми тут. Другою особою є той, кого кир Аврам називає „курос“ (що по-грецьки означає „хлопець“) і приходу якого він чекає тут, у Царгороді, як євреї — приходу Месії. Тієї особи, наскільки про це можна було довідатись, Бранкович не знає особисто, не знає навіть її імені (звідси й походить та пестлива грецька назва) і бачить її лише у снах. Зате у сни до Бранковича той хлопець приходить постійно, і якщо Бранкович бачить сон, то сон цей завжди про нього.

За описом самого господаря Аврама, „курос“ — це молодий чоловік, що має один сивий вус, скляні нігті і очі червоного кольору: Бранкович очікує того дня, коли він зустрінеться з ним і з його допомогою зрозуміє — а чи осягне — якусь річ, дуже для себе важливу. Від свого „куроса“ Бранкович уві сні навчився читати справа наліво, як це роблять євреї, і дивитися сни від кінця до початку. Ці незвичайні сни, у яких кир Аврам перетворюється на „куроса“, чи, якщо хочете, на єврея, почалися багато років тому. Сам Бранкович оповідає, що його сон з'явився спершу ніби якийсь неспокій, що, мов камінь, кинутий у його душу, летить крізь неї днями, зупиняючи падіння тільки вночі, коли разом з каменем падає і душа. А потім той сон повністю заволодів його життям і він почав ставати уві сні вдвічі молодшим, ніж у житті. З його снів спершу назавжди зникли птахи, потім — його брати, далі — батько й мати, і кожен перед розлукою з ним прощався. Потім зникли усі обличчя і міста з його країв і спогадів, і врешті з того зовсім чужого світу снів зник і він сам, ніби перетворюючись по ночах у якусь зовсім іншу людину, чиє обличчя, побачене ніби в якомусь дзеркалі сну, лякало його так, як злякало б обличчя матері чи сестри, поросле бородою. Той другий мав червоні очі, один сивий вус і скляні нігті.

У тих снах, прощаючись з усіма, кого він знав, Бранкович найдовше залишався зі своєю покійною сестрою, але в тих сновидіннях вона щоразу губила якусь частину свого, так добре відомого Бранковичу, тіла і отримувала нові, незнайомі і чужі частини тіла. Замінила її якась невідома особа, в яку перейшла вона спершу голосом, потім — кольором волосся і зубами, і нарешті лиш одні її руки ще обіймали Бранковича все палкіше й палкіше. Усе інше вже не було нею. А потім одної ночі, такої тонкої, що двоє людей могли потиснути одне одному руки, стоячи один у вівторку, а другий в середі, вона з'явилась йому зовсім перевтіленою, такої вроди, що люди навколо мимоволі здригалися, глянувши на неї. Вона обвила його шию руками, кожна з яких мала по два великих пальці. Спочатку він ледь не кинувся втікати від неї зі свого сну, але потім зм'як і зірвав одну з її грудей, наче персик. І далі, ніби свої дні, він брав з неї, мов з дерева; вона простягала йому щоразу інший плід, усе солодший і солодший, і він спав з нею вдень по різних снах, як інші люди сплять зі своїми коханками у найнятих на ніч будинках. І тільки часом, коли з тих обіймів виринала її рука з двома великими пальцями, він не міг зрозуміти, якою рукою вона його пестить, бо різниці між ними не було. А проте це кохання зі сну виснажувало його по-справжньому, і так сильно, що він майже