Читати книгу - "Хочеш жити?"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гамільтон продовжував:
— Уважно подивіться на це фото. Якщо ви раніше бачили цю гвинтівку, або ж бачили когось із такою гвинтівкою, негайно повідомте поліцію. Дін Кей Маккуїн був одним із найвідоміших мешканців нашого міста. Він...
Чак вимкнув телевізор.
— Та кому він треба? — сказав Чак байдужим тоном. — Ходімо, подивимось місто.
Меґ не відводила від Чака проникливих очей. Він зблід, на чолі виступили краплини поту, очі бігають. Дівчина відчула, як спиною пробіг неприємний холодок.
— У чому справа?
Чак надягнув сорочку.
— У чому? Та ні в чому! Хіба ти не хочеш подивитись місто?
— Це вбивство... Цей чоловік... Каратель... Це ж ніяк не пов’язано з нами, правда, Чаку?
Чак натягнув штани.
— Ти геть збожеволіла? Як це може бути пов’язано з нами?
Чак уникав погляду Меґ.
— Тоді чому в тебе такий вигляд? Ми все ж якось пов’язані з цим! Чому його не було всю ніч? Звідки візьмуться усі ті гроші, які він нам пообіцяв?
Чак знав, що настав критичний момент. Це була ситуація, коли треба прийняти рішення — зараз або ніколи.
— Ну що ж! — оскаженіло викрикнув Чак. — Збирай свої речі! Тебе попереджали! Тобі казали не ставити запитань. Тепер забирайся! Давай! Пакуй свої чортові лахи! Забирайся!
Меґ зіщулилась і безсильно простягнула до Чака свої руки.
— Ні! Ходімо зі мною, Чаку! Він недобрий! Я знаю це! Ходімо зі мною!
— Ти чула, що я сказав! Пакуй речі! Геть!
Дівчина сіла на розстелене ліжко, опустивши голову на руки.
— Я не можу бути одна, Чаку... Гаразд, забули. Більше жодних запитань. Я не хочу йти.
У своїй кімнаті, притиснувши вухо до тонкої перегородки дерев’яної стіни, Пок Тоголо слухав усе, що відбувалось між парою.
Чак знав, що вже переміг, але саме зараз був слушний час, щоб раз і назавжди втовкмачити їй це у голову.
— Ти мені остогидла, — сказав він. — Я можу знайти собі купу дівок. Краще вшивайся. Давай, збирай речі!
Меґ ледь не вила з відчаю.
— Будь ласка, Чаку. Я більше не ставитиму жодних запитань. Лише дозволь лишитись із тобою.
Чак пройшовся кімнатою, вдаючи, що сумнівається.
— Я маю поговорити з Поком. Він повинен дізнатись про те, що сталось. Я думаю, тобі краще забиратись звідси під три чорти.
Меґ підскочила і схопила його за руку.
— Ні, не кажи йому нічого. Я обіцяю! Я клянусь, я більше нічого не питатиму! Я робитиму все, що ти скажеш! Обіцяю!
Чак зробив вигляд, що вагається, а потім кивнув.
— Гаразд. Я забуду про це. Ходімо, подивимось місто, га?
— Так, — тепер погляд її був переповнений вдячністю. — Так, із задоволенням.
— Запитаю в Пока, чи можна нам узяти машину.
У Меґ одразу ж знову почалась паніка.
— Ти ж не розкажеш йому... не скажеш йому нічого?
Чак зловтішно посміхнувся. Приниження Меґ неабияк тішили його власне его.
— Я не скажу йому, — короткі спітнілі пальці Чака взяли дівчину за підборіддя і стиснули його з такою силою, що вона аж поморщилась від болю. — Але пам’ятай, лялю, це твій останній шанс.
Чак вийшов із кімнати і постукав до Пока. Індіанець впустив його. Коли Пок зачиняв двері, двоє чоловіків якийсь час просто дивились одне на одного.
— Я усе чув, — заговорив Пок. — Ти зробив усе правильно. Відвези її машиною на пляж. Займи її чимось. Я посплю. — Із кишені штанів індіанець дістав чек на двадцять доларів. — Візьми це... нехай заспокоїться. — Він трохи помовчав. Його чорні блискучі очі уважно вивчали обличчя Чака. — Ти будеш потрібен мені сьогодні вночі. Ми вирушаємо звідси о 23:00.
Чак застиг на місці, у горлі йому пересохло.
— Друге вбивство?
Пок кивнув.
Чак відвів погляд убік і промовив:
— Із першим ти впорався самостійно. Навіщо тобі я?
— Цього разу ти мені потрібен, — відказав індіанець. — А поки відвези дівчину на пляж, нехай розважиться.
Чак кивнув і трохи невпевнено вийшов із кімнати.
Пок зачинив за ним двері й замкнув їх на засув. Він почекав, доки Чак і Меґ взяли «б’юїк» і поїхали геть, потім підійшов до ліжка, підняв матрац і дістав зі сховку гвинтівку. Вмостившись на краєчку ліжка, індіанець заходився чистити її.
* * *
Коли Террелл закінчив зі звітами, що назбирались на його столі від ранку, вже перевалило за 14:00. Розбиратись із вхідними дзвінками він доручив сержантові Бейґлеру. Історія, яку Гамільтон повідав з телеекранів, спричинила вибух у місті, й відтоді телефони у відділку дзвонили безупинно. Розпещених міських багатіїв дуже схвилювало вбивство Маккуїна. До поліцейських вони ставились, як до власних слуг, і були переконані, що управління поліції було створено виключно для їхнього захисту. Що робить поліція, аби знайти цього божевільного? Розлючено, верескливо, а часом навіть сльозливо запитували вони. Хіба в поліції не розуміють, що цей чоловік може вбити знову? Що вже зробили, аби запобігти такому?
Бейґлер, не виймаючи сигарету з рота і весь час тримаючи склянку з кавою біля себе, відповідав на всі ці дзвінки своїм флегматичним, заспокійливим тоном.
Хор різноманітних голосів молотив у його барабанну перетинку, а Бейґлер думав про те, якого галасу наробив Гамільтон, і йому аж свербіло дати тому репортерові добрячого копняка.
Мер Парадайз-Сіті Лоусон Гедлі був людиною розсудливою. Він одразу ж зв’язався з Терреллом.
— Можливо, вбивця псих, — повідомив йому Террелл, — а можливо, лише вдає. Доки не зберу більше інформації, не можу надати повну картину. Я закінчу зі звітами близько 15:00. Якщо хочеш, приєднуйся, Лоусоне, буду радий бачити.
— Я буду, Френку. Погано, що цей клятий Гамільтон здійняв паніку до того, як ми дізнались якісь подробиці. Я зайду.
О 15:00 Террелл, Гедлі та Бейґлер сиділи за столом у кабінеті начальника поліції.
— Гвинтівку, якою було скоєне вбивство, викрали з магазину Данваза минулої ночі, — розповів Террелл. — Це підтвердив звіт балістів. Убивця здійснив постріл з багатоповерхівки «Коннот», з тераси пентхауса. Як вам відомо, пентхаус цей належить Томові Девісу, і, як вам відомо,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хочеш жити?», після закриття браузера.
