Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

— О, це, безсумнівно, Брейн, — спокійно сказав священик, — у нього був точнісінько такий самий знак на лівому вусі.

Детектив прискіпливо дивився на священика блискучими очима, відкрив міцно стиснені губи і їдко запитав:

— Ви, напевно, про нього багато знаєте, отче Бравне?

— Так, — просто відповів невисокий священик. — Якось ми з ним зустрічалися кілька тижнів поспіль. Він задумувався над тим, чи не приєднатися до нашої Церкви.

В очах Валантена спалахнув фанатичний блиск. Він стиснув кулаки й підійшов до священика.

— Можливо, він ще задумав залишити вашій Церкві всі свої гроші? — вигукнув із ненавистю.

— Можливо, й задумав, — флегматично відповів отець Бравн. — Цілком можливо.

— В такому разі, — Валантен погрозливо посміхнувся, — ви, напевно, багато знаєте про нього. І про його життя, і про його…

Майор О’Брайєн поклав руку на плече Валантена.

— Залиште ці наклепницькі дурниці, — сказав він, — в іншому разі шаблі знову підуть в рух.

Та Валантен під спокійним і покірним поглядом священика взяв себе в руки.

— Гаразд, — коротко сказав він, — почекаємо з приватними думками. Панове, ви все ще зв’язані обіцянкою залишатися на місці. Пам’ятайте про це й нагадайте іншим. Якщо матимете якісь питання, Іван зможе відповісти на них. Я змушений зайнятися справами й написати протокол. Ми більше не можемо замовчувати всього, що трапилося. Якщо буде щось нове, можете мене знайти в кабінеті.

— Іване, чи є щось нове? — запитав доктор Сімон, коли шеф поліції залишив кімнату.

— Лише одне, сер, — Іван зморщив своє сіре старече обличчя, — та це важливо. Оцей старий гевал, котрого ви знайшли в саду, — і він без найменшої поваги тицьнув пальцем у бік великого тіла з жовтою головою, — одним словом, ми знаємо, хто це.

— Та невже! — вигукнув здивований доктор. — І хто ж це?

— Його ім’я — Арнольд Беккер, — відповів заступник детектива, — хоча в нього було багато різних псевдонімів. Цей пройдисвіт — справжній мандрівник, і він бував в Америці, напевно, Брейн там з ним щось не поділив. Ми ним мало займалися, він переважно працював у Німеччині. Ми, звичайно ж, мали зв’язок з німецькою поліцією. Але, що досить дивно, був брат-близнюк на ім’я Луїс Беккер, а з ним у нас було надзвичайно багато клопотів. І ось учора ми якраз відправили його на гільйотину. І от химера, джентльмени, коли я побачив на галявині цього чоловіка, це було найбільше потрясіння в моєму житті. Якби я на власні очі не бачив, як стратили цього Беккера, я б заприсягнувся, що це він лежить на траві. Потім я, звичайно ж, згадав про його брата в Німеччині, і все зрозумів…

Іван замовк, тому що його вже ніхто не слухав. Майор і доктор дивилися на отця Бравна, котрий раптом дивакувато піднявся на ноги і стиснув скроні, так ніби йому докучав раптовий і сильний біль.

— Стійте, стійте, стійте! — закричав він. — Замовкніть на хвилинку, бо я вже майже бачу. Боже, додай мені сили! Якщо мій мозок ще трохи попрацює, я все зрозумію. Сили небесні, допоможіть мені! Я ж завжди непогано мізкую. Бувало, я міг переказати будь-яку сторінку з Томи Аквінського. Або моя голова розколеться, або я зрозумію. Я вже майже зрозумів, майже!

Він закрив руками обличчя й стояв, немовби в роздумах або молитві, поки інші чекали на останнє диво цих бурхливих дванадцяти годин.

Коли отець Бравн забрав руки від обличчя, воно було ясним і серйозним, немов у дитини. Він глибоко зітхнув і сказав:

— Давайте швидко розставимо всі крапки над «і». І ось що ми зробимо, аби ви швидше переконалися в тому, що було насправді, — він звернувся до доктора Сімона:

— Докторе Сімон, ви добре мислите, сьогодні вранці я чув, як ви перераховували п’ять складних питань стосовно цієї події. Отож запитуйте, і я зможу вам відповісти.

У доктора Сімона від сумніву й здивування сповзло з носа пенсне, та він все ж відізвався:

— Гаразд, по-перше, ви знаєте, чому для вбивства треба було скористатися громіздкою шаблею, коли можна було обійтися й шилом?

— Людину не можна обезголовити з допомогою шила, — спокійно відповів отець Бравн, — а для цього вбивства обезголовлення було просто необхідне.

— Чому? — зацікавлено запитав О’Брайєн.

— Будь ласка, наступне запитання, — сказав отець Бравн.

— Чому жертва не почала кричати абощо? — запитав доктор, — переважно садами не розгулюють з оголеними шаблями.

— Зламані гілки, — понуро відповів священик і повернувся до вікна, котре виходило на місце злочину. — Чому вони лежали на галявині, де поблизу немає жодного дерева? Вони не відламані — вони відрубані. Вбивця розважав супротивника якимись трюками з шаблею, може, показував, як можна в повітрі розрубати гілку або ще щось. Потім, коли його супротивник нагнувся подивитися, тихо відрубав голову.

— Ну, що ж, — повільно відповів доктор, — це виглядає правдоподібно. Та мої наступні два запитання можуть спантеличити навіть вас.

Священик критично дивився у вікно й чекав.

— Ви знаєте, що увесь сад щільно відгороджений від світу, ніби герметична камера, — продовжував доктор. — І як тоді хтось чужий міг проникнути в сад?

Не обертаючись, низький священик відповів:

— А в саду не було нікого чужого.

Запанувала тиша, котру раптом порушив майже дитячий сміх. Безглузде завваження отця Бравна викликало в Івана насмішки.

— Та що ви таке кажете! Може, ми й того товстуна вчора не притягнули до будинку? А може, він узагалі не заходив у сад?

— Чи він заходив у сад? — замислено повторив отець Бравн. — Ні, повністю — ні.

— Людина або заходить в сад, або — ні! — закричав доктор Сімон.

— Не обов’язково, — з ледь помітною посмішкою відповів священик. — Будь ласка, наступне запитання, докторе.

— Мені здається, ви не зовсім здоровий, — гостро завважив доктор, — та якщо хочете, я поставлю наступне запитання. Як Брейн зумів вийти з саду?

— А він не виходив із саду, — відповів священик, все ще дивлячись у вікно.

— Як це він не вийшов з саду?! — вибухнув доктор Сімон.

— Не повністю, — відізвався священик.

Сімон затряс кулаками — таке безумство не вкладалося в його французьку логіку.

— Людина або виходить з саду, або ні! — закричав він.

— Не завжди, — сказав отець Бравн.

Доктор Сімон нетерпляче підвівся.

— Я не маю часу на пусті балачки! — розгнівано крикнув він. — Якщо ви не розумієте, що людина може бути або з одного боку огорожі, або з іншого, то я не буду вас більше турбувати.

— Докторе, — дуже м’яко сказав священик, — ми з вами завжди добре розумілися. Зачекайте бодай заради старої дружби й поставте п’яте запитання.

Нетерплячий доктор сів на крісло біля дверей і коротко сказав:

— Голова й