Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

То стривайте, коли ж перервалася розмова? Знову заторкнули цих міні-пігів. Що саме бовкнув Вітася, аж Ліна почала різко збиратися з Шумів?

Зрештою, фермер пішов першим. Потім додому рушила й уся компанія. Дорогою були в погідному настрої. Проте, коли показалася правденківська садиба — Ліна напружилася і про щось перемовилася з Лесечкою, нервово зітхаючи.

Біля хвіртки, тримаючи велосипеда, стояв якийсь старший пан. Голомозий. З виголеною головою? Не сільського вигляду. В спортивному костюмі, незаношеному, недешевому.

Він привітався, стримано кивнувши. І лише Лесечка ввічливо назвала прибульця Степаном Петровичем, вимовила щось на зразок запрошення — струсонув плечима і сказав, не звертаючи уваги на інших: «Поліно, прошу до розмови». Так старомодно й сказав.

Нарід розбрівся подвір’ям. А Ліна і гість стояли під великою шовковицею, деревом, що виглядало центром обійстя, було ніби добрим духом садиби. Проте щедра зелень «шовко-мами», наразі, здається була не в змозі захистити тонку жіночу постать.

Але чому Соломії здалося, що Ліна потребує захисту?

Ліна мовчала. Чутно було лише окремі слова повільного чоловічого голосу. Голос такий собі лекторський, а слова — погані. «Розпуста». Ага, ще — «цей вертеп» і «скільки можна чекати».

Ігор не витримав. Підійшов до голомозого, почав сперечатися. Мовляв, не вертеп, і — «дайте дочці дихати хоч інколи».

Проте «лектор», здається, не почув його, та й узагалі, суперечки не вийшло, гість не покинув своєї заторможеної’ розміреності.

— Отже, Поліно, до завтра.

…Ну й таточко, ну й професор, схибнутий на рослинах, той, що у вільний час настоює трунки на ексклюзивних травках — думала Соломія — не так я собі уявляла Лінчиного старого. Й до онука — ні мур-мур, чортів мур…

— Лінчин хрест — сказала Лесечка. І, заки Ліна відійшла у сад, прогулюючись аж до ділянки кукурудзи (жіноцтво садиби, коли наставала така потреба, ходили схлипувати чомусь саме і тільки туди) — продовжила:

— Уяви, старий гризе голову, аби вона віддала золотого безбатченка до притулку ненормальних дітей!

— А може — це Лінчине перебільшення? Вона останнім часом просто на всіх кидається. А батько — що ж, як батько. Коли ми дорослішаємо, батьки часто видаються саме нашим хрестом. Може, насправді він просто хвилюється за неї, бо народила малого невідомо як, ну, і хоче тепер, аби вона була під батьківською опікою, і всяке таке… Це ж дядько серйозний!

Ігор виголосив свою сентенцію без наполягання, й подався шукати Зайця, придумавши якісь господарські справи. Лобода із мовчазним запитанням подивилася на Лесечку. Що там насправді між Ліною і її батьком, як дідусь ставиться до онука?

* * *

Коли Лобода згадала Зайцеві про книжкові сторінки, які випадково побачила в смітнику, він перепитав: «то їх було надірвано саме так, як сьогодні зробив цей типус?»

Зі сторінками вийшло ось як. Увечері тривожної неділі, вже потому, як пішов капітан, продемонструвавши всім книжку, що дивним чином опинилася у правденківській майстерні, Соломія, витрушуючи попіл з бляшанки у жовтий мішок для сухого сміття, побачила в мішку два легко зім’яті аркуші. Саме з трактату дешевого чаклунства. Розправила, і зауважила, що обидва боки кожного мали однаковісіньки обережні горизонтальні прориви.

А нині, коли батько Ліни, Степан Петрович, збирався покинути «вертеп», він відкрив свою сумку, перекинуту через плече, заторможено дістав якусь газету, нащось відірвав її першу сторінку, і повільно скалічив краї. Легко пожмакав аркуш, мовчки підійшов до жовтого мішка, й по-господарськи вкинув папір туди.

— Та збіг цей ні до чого. Звичка по-особливому надривати папірці й викидати їх — дивакувата, явно нервова. Та буває ж і таке. А те, що вони опинилися в нашому смітнику, так суворий батько, напевне, регулярно приїздить проконтролювати дочку, коли вона гостює тут. Може, й справді книжка його, і зі сторінками саме він бавився. Але що це мало б до нашої справи?

— Ага, ти забула, знайшлася не просто чужа книга, а дощенту мокра. Під дахом сухої майстерні. Дощ валив у неділю лише під ранок. Хіба би цей голомозий приперся саме тоді, й не озиваючись, шастав, де хотів, а потім просто пішов собі, й ніхто з нас його не бачив. Або хтось бачив, і цей хтось мовчить… Проте, й справді, навіть якщо такий візит був, це не стосується вбивства на березі.

Розділ 11

Аутизм — це крайня форма самоізоляції. Крім інших причин, може бути пов’язаний з мутацією гена. В деяких країнах аутистів називають «діти дощу».

(З інформації, яку Ліна збирає в Інтернеті)

Коли Ліна пішла блукати кукурудзою, Лесечка розповіла Лободі її історію.

Був собі у Містечку аспірант знаменитого сільськогосподарського інституту, того, з традиціями ще Семеренка, інститут тут неподалік. Возився з рослинами, їздив велосипедом, одружився, народилася доня, захистив кандидатську, потому і докторську, їздив «Нивою», потім знову повернувся до улюблених двох коліс.

Мало було йому дослідних полів на роботі, мало й шести соток на околиці Містечка — то під двоповерховим будинком, у якому була їхня квартира, вигриз у сусідів шматок газону у власне користування, щось сіяв-пересаджував, і здавалося, схилившись над землею, намагався спиною прикрити від усіх своє зілля.

Його не любили. Але ще більше — не любив він. Кого саме? А чи не всіх. Через діабет лікарі відтяли праву ногу плаксивій дружині. Стривайте, це уже тоді, як Ліна вступила в університет, і жила в Черкасах у гуртожитку, разом з Лесечкою.

Так от, він не брав свою калічну жінку у будиночок на приміських шести сотиках, міг би завезти «Нивою», але зась, лишав їй продукти в холодильнику, й все частіше ночував на дачі, кидаючи щось таке — там, мовляв, МОЇ книги, моє життя, яке більше ні для кого.

Ліна в дитинстві не була ні зарозумілою в батька, ні плаксивою в матір. Дівча — світлоокий вітерець з майже чорним волоссям, нечасте поєднання, гарне, правда ж? Одиноко — сусіди помічали, дівчинка ціпеніє, лиш тато розміреним голосом, завжди на повне ім’я, покличе її. Не просто вихованість, не дисципліна, а кроляча безвладність перед очима розміреного удава, ось як виглядає це.

А років у тринадцять дитя дістало глухе безсоння, аж ніяк не дитяче. Й атаки головного болю. Звідки дізналися про це? Коли господаря не було вдома, Лінчина