Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп"

Ну так. Вони ж мене чоловіком вважають, хай і ніжно-юного віку. Спочатку мене це дивувало, а потім я подумала, що в цьому світі жінки, судячи з баченої мною принцеси, не ходять у штанях. Може тому у них немає сумнівів. Та й обличчя в мене ніколи не відрізнялося дівочею миловидністю, а останнім часом ще й схудла, від закоханості та хвилювань. Ні пухких щічок, ні ніжного овалу обличчя, навіть ніс із невеликою горбинкою, у дитинстві мені по ньому м'ячем не слабо заїхали.

Піднялася, боячись подивитись на те місце, де мужик убитий лежав. Мене почало трясти дрібне тремтіння. До якого страшного світу я потрапила? За кілька днів і відразу стільки смертей, причому одну мені довелося побачити на власні очі. Так і до нервового зриву недалеко. Треба терміново тікати звідси. Терміново!

Рішуче налаштована найближчим часом залишити такий негостинний світ, я взяла себе в руки, подумки наказавши: «я втечу звідси і все скоро забудеться, наче жахливий сон».

Але він, як виявилось, лише починався. До мене широким кроком уже наближався чоловік у чорному.

Шлунок звело судомою, я затамувала подих, злякано дивлячись на ката. Його краса тепер стала зловісною, а трепет йшов тілом не від його чоловічої чарівності, а від страху. Є харизматичні люди від одного погляду на яких розумієш, що він тобі подобається. Але в цього була явно негативна харизма. Він так само притягував усі погляди, але від цього демона хотілося бігти подалі.

Демон зупинився всього за метр від мене, позадкувала в безсилій паніці. Він і мене зараз розрубає на праву та ліву половини?

- Хто ти? – спитав несподівано таким оксамитовим голосом, що знову мурашки побігли по тілу, тільки тепер від слухового задоволення. Не знаю, чи існує у чоловіків таке, жінки, на жаль, схильні танути від уловлених мужніх обертонів.

Я злегка впала в прострацію, але вигляд, крові на його обладунках миттєво привів до тями.

– Мене звуть Лан, – повільно вимовляючи кожне слово, видала я. Мого цього словникового запасу вистачило на це. Ім'я вийшло само собою, ще коли представлялася Стиру. Хоча я назвала своє справжнє ім'я - Світлана, він наполегливо кликав мене Лан. Мабуть, не вкладалося в його голові таке довге.

- Мені не цікаво, як тебе звуть, - зло рикнув допитувач. – Я спитав хто ти?

І що накажете відповідати? Що я з іншого світу? Випадково сюди потрапила? І взагалі, ми люди не місцеві.

Я розгублено обернулася до Стира, але його обличчя зберігало кам'яний вираз. Ну так, мене стратити можуть будь-якої миті, навіщо йому підставлятися.

- На тобі дивний одяг. Звідки ти? Хто такий? - продовжував він, і мені важко було втриматись, щоб не заговорити.

«Одяг дивний? Подивись на себе! - обурилася в думках. - Найзвичайніший одяг: курточка, джинси, шапка ».

Коли розпал мого мовчання дійшов до краю, в очах цього лиходія прочитала свій вирок: зараз він візьметься за меч і мені прийде справжнісінький капець, на допомогу прийшов Стир.

Несподівано зробивши крок вперед, здивувавши всіх, і шанобливо вклонившись, почав говорити.

З його промови я зрозуміла небагато. Але те, що вловила, змусило мене по-іншому подивитись на цю людину. І тут же пробачити те, як він мене нещадно ганяв весь цей час, змушуючи тягати дрова, воду, готувати, прати.

Цей скупий на емоції чоловік зараз мене захищав. Він розповів, що я не знаю мови і за той час, що перебуваю в таборі, показав себе гідною людиною, здатною робити будь-яку роботу.

Чорний демон ще більше похмурнів після слів мого захисника. Чого це він? Чи не любить, коли хтось втручається? Чи я йому так сильно не подобаюсь, що вже готовий убити, а тут несподівані перешкоди? А може, він просто маніяк, що отримує задоволення від розтину ні в чому не винних жертв на шматочки. Волосся під шапкою стало дибки.

- Іди! - гаркнув він Стиру, і той навіть не глянувши на мене, негайно позадкував, при цьому вклонившись мало не в пояс.

Як тільки воїн відійшов, Демон наблизився до мене впритул, так що тепер довелося задирати голову, щоб бачити його обличчя. Від страху, я як загіпнотизована стежила за виразом його темних очей, готова будь-якої хвилини кинутись як заєць у кущі. Зараз не до гордості, тут би в живих залишитися.

Чорний демон дивився мені в очі, не блимаючи, і я почала тонути в їхньому вирі. Мене засмоктувало немов у вирві, в голові почав здійматися шум, віскі заломило тупим болем, і з кожною миттю вона наростала. Здавалося ще трохи і моя черепушка лусне.

Нарешті він відірвав погляд, і всі відчуття змило в секунду, ніби й не було болю, що розривав голову.

Встигла вловити здивування і настороженість, що промайнуло в його очах. Зважаючи на все, щось пішло не так. Демон оглянув мене недобрим поглядом з голови до ніг і сказавши головному:

- Не зводьте з нього очей! - різко розвернувся і попрямував до намету.

Командир воїнів поклонився, приймаючи наказ, і пішов за ним.

А я нічого так і не зрозуміла. Що це було? Одне усвідомила – зараз ще мене не вб'ють. І то легше.

Голова закружляла, наче п'яна. Від полегшення де стояла, там і сіла на землю, ноги більше не тримали. Руки, незважаючи на теплу погоду, несподівано стали крижаними, щоб зігріти засунула їх у кишені. І тут же натрапила на знайдену у принцеси пляшечку.

«Самий час сьорбнути заспокійливого» - з цією рятівною думкою вийняла флакончик і ковтнула вміст. Про те, що це може бути отрута і думки не майнуло. Не знала тоді порядків цього світу.

Рідина зігріла горло, і я справді почала розслаблятися. Тільки встигла подумати: «як добре!», як у голові зчинився галас, як від кількох сотень голосів, він ішов звідусіль, навіть ззовні. Затиснула вуха, щоб хоч трохи приглушити звук. Так само різко, як почався, він припинився. Інших поганих відчуттів не було, навіть шлунок мовчав, і я змогла видихнути з полегшенням.

Це мені урок на майбутнє: не можна в незнайомому світі ковтати будь-що.