Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

“Або контракт на сурогатне материнство, або тюрма. Обирати тобі!” — ці слова раз за разом звучать у голові, хоч і співрозмовника немає.  

Ми сидимо одне навпроти одного. Нас розділяє поверхня дубового столу. Я повинна обрати один із запропонованих варіантів, що і має стати відповіддю. Так визначиться моя подальша доля. Напевно, хтось згори вирішив, що я не готова до цього й дав відстрочку: звук вхідного повідомлення розриває простір, і це стає моїм порятунком. 

Андрій відводить від мене пронизливий погляд і дістає гаджет. На частку секунди його обличчя кам'яніє. Я не питаю, хто написав йому, хоч і відчайдушно хочеться вірити, що це пов'язано зі Стасом. Мій співрозмовник зривається з місця, наче його завод горить. А може, так і є. Він не вважає за потрібне сказати мені хоч щось і доволі швидко залишає мене на самоті. Поспішає широкою ходою у бік дверей. Він навіть не поцікавився моєю відповіддю, хоча я переконана: він здогадується. Настільки самовпевнений, що навіть не сумнівається у тому, яке саме я прийму рішення. 

Знову розглядаю тарілки перед собою. Аромат неймовірний. Він полонить, змушуючи смакові рецептори працювати на повну. Однак апетиту немає зовсім. Шлунок за відчуттями наче каменем застряг. Навряд чи я зможу проковтнути хоч щось. 

Намагаюсь пригадати, коли востаннє мій язик отримував дозу смаколиків і гірко усміхаюсь — це було давно. Ніколи не помічала провалів у пам'яті. Ще жодного разу я не була у такій ситуації: мій мозок відмовляється повірити у зраду коханої людини! Тільки не Стас! Він на таке не здатен! Він найнадійніший чоловік зі всіх, кого я знаю. 

Очі знову чіпляються за дорогі тарілки. На першій — соковитий стейк і гарнір, а на другій — запечена риба та овочі на пару. Нічого гострого, калорійного, але це поживне для організму.  Гірко всміхаюсь сама собі, це ж треба, Андрій знав заздалегідь, що я йому відповім.                                     

Були часи, коли я з превеликим задоволенням запихала за дві щоки їжу з другого варіанту, та попри збуджені смакові рецептори та вмовляння самої себе з’їсти трішки, бо організму потрібно,  я не можу запхати в себе жодного шматка.

Тягну руку до склянки з водою. Охоплюю її пальцями та розумію, що мені погано. Проштовхую клубок у горлі й роблю перший ковток.

Ставлю склянку на місце. Хочу підвестися, але знесилено опускаюсь знову на стілець. Я настільки зациклена на божевіллі у своєму житті, що перестаю помічати звичні речі: головний біль, запаморочення, нудоту, холод. Та гулкий звук власного серцебиття не дає забути, що я жива.