Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Палкий поцілунок на прощання. Пильний погляд сірих красивих очей. Ніжне прохання Нестора змушувало ревіти ще більше.

—     Не плач. Пам’ятай, я кохаю тебе і люблю нашого малюка. — Посміхнувся своєю звабливою посмішкою. Романов обхопивши обличчя, поцілував в губи палким, гарячим поцілунком. На останок міцно пригорнув до себе, на вушко прошепотівши. — Ти найкраща, моя королево.

Довго вдивлялася у широку та таку рідну спину. Серце рвалося за ним. Душа ридала, не хотіла відпускати від себе, коханого чоловіка.

Нестора вже давно не було видно, а Злата все продовжувала стояти. Не відчувала ні шуму, ні галасу, тільки шалений стукіт свого серця. Скільки отак простояла, не знала. Отямилася лише від того, що хтось покликав її.

—     Злато Андріївно.

Оглянулася, це охоронець Нестора. Мовчки все зрозуміла. Повільно подалася за чоловіком до машини.

Приїхали до Галини. Тітка радо зустріла племінницю. Відразу ж посадила за стіл. Не змовкала, все розпитувала про Нестора та малюка. Злата ж їла погано, на запитання відповідала коротко. Від нервів розболілася голова. Перепросила тітку та прилягла у вітальні, на дивані, вкрившись пледом. Галина просила піднятися у спальню, та Злата не хотіла. Здавалося немає сил. Тільки торкнулася подушки, відразу заснула.

Коли відкрила очі, на дворі вже темніло. Потягнулася за телефоном та його на місці не було, насторожено сіла. Лиш тепер побачила Галину, яка якось дивно дивилася на неї. Здалося, наче вона плакала.

—     Де мій телефон? — Ще сонно поцікавилася.

—     Я... Він... — Почала обірвано тітка, а тоді якимось зірваним голосом пояснила. — Леся по необережності скинула його...

—     Він розбився? — Звела брови разом Злата.

—     Ні. — Видихнула тітка. — Злато...

—     Тьотю, мені потрібно зателефонувати Нестору. Дай мені телефон.

—     Злато! — Напружено промовила тітка. Скидалося на те, що вона не може говорити.

Дівчина нічого не розуміла, вже почала сердитися. Раптом у вітальні з’явився Сан Санич.

—     Доброго вечора! — Привітався чоловік та пригорнув тітку до себе. Позаду чоловіка зупинилися двоє чоловіків у чорних костюмах, одним з них виявився охоронець Ігор.

Злата кліпнула очима. Серце нарощувало ритм. В голові промайнуло. Щось не так.

—     Що трапилося? — З відчаєм запитала. Хотіла встати, та відчувала, все тіло наче паралізоване. — Де мій телефон?

Галина з начальником безпеки підійшли до дівчини. Обоє зі співчуттям дивилися на неї. Злата не могла нічого зрозуміти, але сльози вже стояли в очах.

—     Не мовчіть! — Зірвано наказала.

—     Злато, дитино. — Здавлено заговорив начальник безпеки. Присівши поруч, пригорнув дівчину до себе.

Злата перевела погляд на тітку, вона плакала. Хвилювання та страх, вмить охопили тіло.

—     Щось з Нестором? — Слова самі зірвалися з вуст, та вірити в це не хотіла.

—     Літак у якому летів Нестор невдало приземлився. — Нарешті повідомив Сан Санич.

—     А Нестор? — Тільки й встигла з жахом вимовити. В очах вмить потемніло, і стало надто тихо.

Ледь відкрила очі. Перед собою бачила сиву пелену. Все немов в тумані.

—     Злато! — Тихо наче десь з далеку кликала тітка.

Ще кілька разів кліпнула повіками, й лиш тепер побачила заплакану Галину. «Отже, — це не сон». Промайнуло в голові. Цей жах насправді. Закрила очі назад, не хотіла у цю реальність. Відчувала страх за Нестора.

—     Де ми? — Кволо прошепотіла.

—     В лікарні. — Пошепки відповіла Галина. — Ми тут провели цілу ніч.

—     Що з Нестором? — Зірвано запитала Злата. З жахом усвідомлюючи, що перебула тут всю ніч.

—     Злато, не хочу тебе обманювати... Не вижив практично ніхто, а ті, що залишилися не жильці. Їм дають кілька днів. — Здавлено промовила тітка, а тоді крізь сльози наказала. — Навіть не думай доводити себе. У тебе загроза викидня. Нестора вже не повернути, але ти не можеш загубити іще одне життя. — Жінка перевела подих, та суворо продовжила. — Ти втратиш ще й маленьку частинку Нестора, якщо зараз дозволиш емоціям взяти гору над собою. Ти просто не маєш права, втратити ще і його дитя. Це все, що в тебе залишилося.

Злата заціпеніла. Відчувала, як шлунок скрутило від відчуття болю та втрати. Горло скував тупий пекучий спазм. Здавалося дихати нічим. Очі пекли вогнем. Не хотіла цього чути. Минуло кілька хвилин. Нарешті вдихнула на повні груди. Заридала, крізь сльози з відчаєм кинувши.

—     Ти просиш про неможливе. Я не зможу.

—     Зможеш! — Суворо теж зі сльозами наказала Галина. — І навіть не думай вставати, тобі не можна.

В голові все не вкладалося. «Як тепер жити? Як бути?» Не бажала залишатися без Нестора. Він став сенсом її життя.

—     Скажи, що це не правда? Скажи? — Крізь ридання просила дівчина, з благанням у погляді, дивлячись на жінку.

—     Дитино, ти просиш обманути тебе... — Що змінить цей обман? — Змахнула сльози тітка

—     Тоді у цього малюка шансів теж нема. — Ще дужче заридала Злата. — Я не зможу жити без Нестора.

—     Злато, заспокойся. Зараз ти повинна думати лише про маля. Нестор так хотів його народження. — Нагадала Галина, чим іще більше розчулила поранене серце.

Хвилин зо п’ять Злата просто ридала. Не могла збагнути. Все плило перед очима. Світ враз став пустим, беззмістовним. Бажання жити пропало. Хоча втратити часточку Нестора не хотіла, «Цей малюк має жити...». Раптом Злата вирішила, що оплакуватиме свого коханого потім, після народження дитини.

—     Я не впевнена, що впораюся. — Важко дихаючи, крізь сльози заговорила дівчина. — Попроси хай колють, щось дієве, лиш би малюку не шкодило. — Знову заридала. — В мене все життя, щоб плакати та побиватися за Нестором. Я потерплю цих сім місяців, але без заспокійливих не обійтися. Розумієш?!!

Галина лиш погоджуючись закивала головою.

—     Я про все подбаю, моя хороша.

—     Дякую. — Здавлено промовила Злата.

Перед очима стояв Нестор, пам’ятала дрібні цятки на його обличчі. З жахом усвідомлювала, що вчора попрощалася з ним назавжди. В це не можливо повірити, а тим більше збагнути та змиритися.