Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Ірена ніяк не могла зрозуміти: чому вона просто не вимкне телефон? Ну, не буде ж він ломитись до її квартири? До речі, він зна тільки будинок. І, все ж таки, зненацька для себе, вона погодилась:

– Добре. Можу й зараз.

– Ні, я за кермом, а втрапити в аварію в мене бажання точно нема. Я зателефоную, як під’їду.

Дівчина мало не розтрощила телефон об стіну, ледь стримавши себе й кинувши його на постіль. Треба було одразу вимкнути й не розмовляти взагалі. І що ж це було: підсвідоме бажання, щоби вмовили? Вона важко зітхнула: так – це було те саме бажання й, майже свідоме. Як би не хотілось, але доводилось визнати, що її тягло до тих бурштинових очей, котрі обгортали її теплом, в якому вона почувалась аж занадто затишно. Хай там що, але вона все ж таки вийде й надасть цьому впертому відповіді на його питання, коли йому так заманулось.

Не встигла Ірена привести себе до ладу, як знов заграла мелодія дзвінку. Відбившись, вона взулась і вийшла з квартири. Чоловік стояв біля авто й миттю розплився усмішкою, не встигла вона з’явитись з-за під’їзних дверей. Він розчинив дверцята й простягнув до неї руку:

– Прошу!

Дівчина здивовано війнула бровами:

– Я ж казала, що не їду!

Олекса абсолютно спокійно кивнув:

– Так, я чув. Пропоную: ми зараз їдемо, оскільки обіцяли. Але, якщо ви мене переконаєте, що маєте вагомі причини відмови, я розверну машину й відвезу вас додому, – він прискіпливо вдивлявся їй у вічі.

Ірена розгублено кусала губи:

– Я нічого з собою не взяла.

Чоловік здвигнув плечима:

– Я почекаю.

Дівчина, на півзігнутих ногах повернулась до квартири. Вона схопила сумочку й вгледілась у своє віддзеркалення:

– І що я йому скажу? – похмурилась вона, промовляючи до свого відображення. – Хоча, власне кажучи, чому не розповісти так, як є? Чому завше треба прикидатись, щось вигадувати? Швидше позбудусь – менше болю.

Від цієї думки їй навіть полегшало й вона напрочуд легко випурхнула з під’їзду. Олекса, з усією можливою шляхетністю, допоміг їй сісти в автівку, і все це на очах постійних бабусь – завсідниць на прибудинкових лавочках. Виявилось, що чоловік теж не оминув їх увагою:

– Гадаю, така кількість свідків вас заспокоїть, – промовив він, сідаючи за кермо.

– Я… про це не думала, – дещо відсторонено відповіла дівчина.

– Мені радіти з того, що я ушанований вашої довіри? – посміхнувся чоловік, вирулюючи з двору на дорогу.

– Просто… я про інше, – знов прикусила губу Ірена.

– Зрозуміло: надаремно радів. Ваші думки десь інде, але це взагалі не означає, що ви усвідомили свою безпеку. Прикро та, гадаю, в мене все ж буде можливість переконати вас, – він кинув на неї короткий погляд, та знов спрямував його на дорогу. – Проте, ви мали намір щось мені сказати з приводу вашої відмови, – він раптом загальмував й зупинив машину. – Пробачте, одну хвилину.

Олекса потягся рукою на заднє сидіння і через мить простяг дівчині пляшку із водою:

– Пийте. Джерельна.

– Дякую, – мотнула вона головою, – але я не хочу.

Він дістав з бардачка стаканчик, хлюпнув собі й миттю випив:

– Як бачите: я теж п’ю. Можете не боятись.

– Я не через те, – зніяковіла Ірена.

– Вас не буде захитувати, повірте.

Вона подивилась на пляшку, потім на стаканчик і на супутника:

– А-а?

– На жаль, я не прихопив із собою другу місткість, пробачте, – винно посміхнувсь чоловік. – Пийте з пляшки.

Дівчина зробила декілька ковтків. Й ще декілька… й посмакувала: вода виявилась напрочуд доброю. Це не була мінеральна, чи банально очищена, тим більш – не кип’ячена. Вона була смачна! Справді – смачна! Ірена ще ніколи не пила смачної води. Вода – й вода. П’єш аби жаги позбавитись. А ось цю саму хотілось пити й пити! Вона окинула здивованим поглядом Олексу:

– Що з нею не так?

– Що саме ви маєте на увазі? – трохи напружився він.

– Вона – смачна.

Чоловік полегшено розсміявся:

– Я ж сказав: вона – джерельна.

– Власне кажучи, – згадала Ірена, – мама колись розповідала, що не могла напитись водою з джерела – такою доброю на смак та виявилась.

– Так і є, – кивнув він, повертаючись до неї. – Ірена, пристебніться, будь ласка. Не хочу наражати вас на небезпеку.

– Ви так погано водите?! – сяйнула вона на нього очима.

– Якраз – навпаки, – знов огорнув він її бурштиновим полум’ям. – Та, наразі, є багато тих, хто не особливо заморочується правилами водіння.

Ірена обернулась праворуч й потяглась за ременем безпеки, але той застряг. Дівчина безпорадно зітхнула:

– Мені, як завжди, везе.

– Дозвольте.

Олекса схилився до неї й протягнув руку за паском, опинившись надто близько. Його гарячий подих ковзнув її скронею, сколихнувши волосся. Чоловічі груди притислись до її плеча і чутно було, як б’ється його серце: гучно й начебто набираючи швидкість. Ірена завмерла, боячись й дихнути, та ніздрі залоскотав приємний аромат сандалу в суміші з чимось помірно солодко-квітковим, й вона мимоволі потягла його з насолодою. У голові в неї майнула якась шалена думка, проте дівчина швидко себе опанувала, щільніше втиснувшись у спинку сидіння.

Чоловік нарешті вивільнив ремінь та застебнув його в гніздо фіксатора. Автівка рушила, а водій повернувся до неї:

– Тож ви поясните свою відмову?

Роздумуючи над відповіддю, Ірена трохи збентежилась: а що відповісти? Сказати, що боїться гіпотетичних відносин? Так їй їх ніхто й не пропонував: просто запросили відвідати студію. Чортівня якась! Відмовити просто тому, що не хочу? Так, хочеться ж!

– Спочатку скажіть: чому вам так заманулось мене кудись везти? Яка ціль?

– Ціль?! – осміхнувсь той. – Мені приємне ваше товариство. Це недостатній для вас аргумент?

– І в чім же ця приємність? – вирішила піти ва-банк дівчина.

– О-о-о, – протяг чоловік, – таке важко пояснити. Скажімо, це – безумовне відношення. Тобі добре поруч з певною людиною, та й усе. Мені, наприклад, собі самому пояснювати тут нічого, та й нема за чим. Я сприймаю це, як даність. Щоб насолоджуватись музикою, немає потреби розпотрошувати фортепіано: достатньо слухати, як грає хтось, або – грати самому й отримувати від цього задоволення.