Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Ірена хитнула головою, хмурячи брова:

– Як може бути приємно поруч з людиною, яку не знаєш? Просто обгортка привернула увагу. А, що, як за нею – нічого цікавого?

Чоловік кинув на неї усміхнений погляд:

– Боїтеся розчарування, чи гадаєте – розчаруюсь я?

– І те, й те.

Олекса розумів, що розмова перетікає в надто небезпечне русло, і її конче потрібно вирулювати в більш спокійні води, поки вони не скипіли:

– Якщо я скажу, що мене привабила далеко не обгортка, а щось на рівні енергій, вас це задовольнить?

– Ця міфічна енергія! – трохи роздратовано вигукнула дівчина. – Всі про неї кажуть, та ніхто з нею не дасть ради. Я в подібне не вірю!

– Тільки тому, що не вмієте нею оперувати?

– Моя мама також розповідає про енергію, але я не бачу, щоб її життя змінилось на краще, – скептично осміхнулась Ірена. – То чому я маю в це вірити?

Чоловік кивнув, розуміючи:

– По-перше. Ваша мама може неправильно використовувати цю саму, як ви кажете, міфічну енергію. Або ж, їй не вистачає її на вас обох, й вона утримує хиткий баланс.

Дівчина навіть поморщилась:

– Таке враження, що ви з нею співаєте з одних нот.

Олекса розсміявся:

– Я вже поважаю вашу маму!

Ірена блимнула на чоловіка своїми сіро-блакитними очима, немов з-за дощових літніх хмаринок позирнуло лазурне небо в час свого передвечір’я:

– Обов’язково їй передам. А, що по-друге?

– По-друге? По-друге, вам обов’язково варто опинитись на цьому майстер-класі, щоби впевнитись у далеко неміфічності енергії.

– Чудовий аргумент! Залізний! Прямо-таки, вмотивовуючий! – зневірено покосилась вона на співрозмовника. – Та все ж, непереконливий.

– Проте, маю надію, що Андрій вас переконає. Вам нічого не вартуватиме присутність на його занятті.

Дівчина втупилась в скло перед собою:

– Навіщо вам опікуватись тим, що мені потрібно, чи не потрібно?

– Дозвольте, – Олекса знов, немов обволікав її поглядом, що струменів теплом й ще чимось невимовним, – я відповім вам на це питання іншим разом.

– Іншим разом?! – аж скинулась вона. – Послухайте! Я хвора і майже безробітна нікчема! Той дріб’язок, що я отримую через інтернет, можна навіть не враховувати. По суті, я сиджу на шиї в матері. Я – безперспективна, як будь-хто: хоч, як друг, хоч, як подружка – немає значення! Це – зрозуміло?!

Він почув: скільки болю було в тих словах, в тому тремтячому голосі і скільки його ще в її глибинах! Скільки криги в ній нерозтопленої! Скільки голок наїжачених! І скільки страху… Як же запізно він її віднайшов…

– А тепер послухайте мене, – на мить позирнув він на неї. – Мені байдуже до вашого формального статусу. Я вже казав, що оцінюю людей дещо інакше, ніж це роблять зазвичай.

– Ви́ казали, – буркнула Ірена, акцентуючи на першому слові, – про здоров’я, як фактор оцінки, чи то пак, у вашому випадку – «неоцінки».

– Ви – уважна, – усміхнувся Олекса. – Але то – не єдиний відсутній у моїй оцінювальній шкалі фактор. До речі, – він аж похмурився, – хто вбив вам у голову, що ви – нікчема?! Ваша мама?!

Ірена лише фиркнула:

– Мама! Мама намагається це вибити з моєї голови, що, аж ніяк, не змінює суті.

– Я все більше поважаю вашу маму, – цілком добродушно промовив він. – Сподіваюсь мені вдасться подвоїти її зусилля.

Дівчина скинулась:

– Маєте намір мене переінакшити?! – замало не вигукнула вона. – Я – така, як є! Не подобається…

Договорити їй Олекса не дав:

– Хіба я це сказав? Невже спроба дати вам побачити те, у що ви не вірите, є переінакшенням вашої сутності? Ви проти знань?

Ірена відчувала, що злість оповивала її все більше:

– Я проти їх нав’язування, – все ж спробувала вона трохи знизити градус свого кипіння, притишуючи тон.

Чоловік досадливо похитав головою:

– Ви бачите межу між пропозицією та нав’язуванням? Це – не одне й те саме. Але мені здається, що запропоноване кимось викликає у вас стійкий спротив. Ви так ненавидите життя, що ладні відкинути будь-що, здатне вам його поліпшити?

– А за що мені його любити? – процідила дівчина.

– А, коли я доведу, що є за що? – Олекса кинув на неї журливий погляд.

– Гадаєте, якщо зможете продемонструвати мені щось дійсно дивне, або ж  просто цікаве, – щезне моє минуле? – скинула вона на нього очі з болем, що в них зачаївся.

– Воно вже щезло: його більше нема. Є лише пам’ять, а пам’ять – це відбиток події, але не сама подія. Ви бажаєте тягти на собі цей тягар все своє життя?! Якщо весь час жити минулим – майбутнє не відбудеться.

Ірена мало не закотила очі: все це вона вже чула від власної матері. Трохи-таки скривилась, відвернувшись до бокового скла, удаючи зацікавленість промисловим пейзажем, що пролітав повз вікно. У голові майоріло червоною хусткою: «Чого ти збеленилась?! Через те, що він правий? Ти ж дійсно перетворилась в страшнючого консерватора, що зарив себе у чотирьох стінах й світу білого не бачить! Скільки разів ти жалілась, що набридло таке життя? Тобі пропонують його змінити, хоч на трішечки. Бодай визирнути зовні. Але ти, як завжди, лише сперечаєшся. А в чоловіка ще й достає терпіння тобі щось доводити спокійним тоном. З матір’ю вже б посварились».

– Що я маю робити, коли в мене надто добра пам’ять?

– Можу запропонувати один дійовий спосіб, – він на секунду повернув обличчя до дівчини, всміхнувшись, – якщо є бажання послухати.

– Трепанація? – пирхнула вона.

– Та, ні! – розсміявся й собі Олекса. – Дещо менш радикальний.

– Ну, якщо обіцяєте, що обійдеться без скальпеля в моїх звивинах, то озвучуйте!

– Обіцяю: до скальпеля не дійде, – промовив він, тамуючи посмішку. – Кожного разу, коли пам’ять витяга зі своїх комірчин не найкращі спогади – переписуйте їх таким чином, як би ви хотіли, щоби вони відбулись насправді. Не полінуйтесь це робити стільки, скільки буде спливати подія й, одного разу, пам’ять або витягне вашу власну оповідь, або забуде про комірчину.