Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Ірена недовірливо подивилась на нього:

– Невже це в когось спрацьовує?

– Коли переконувати себе у зневір’ї, то навіть найдієвіші методи зазнають фіаско. У вас, як я розумію, залізобетонна концепція: «Не вірю ні в що!»

Дівчина осміхнулась:

– Не вгадали. В мене дещо інша концепція: «Повірю, коли побачу».

Олекса знов палахкотнув на неї своїм бурштиновим полум’ям, на мить відволікшись від дороги:

– І продемонструвати те, у що ви не вірите, повинен хтось?

– Це ж ви намагаєтесь мене переконати в дієвості чогось невидимого.

– Так, звичайно, – чомусь досить сумно зітхнув чоловік. – Ми приїхали, – припаркував він машину.

Не встигла Ірена відкрити дверцята, як чоловік вже подавав їй руку, допомагаючи вийти з автівки. Внутрішньо посміхнувшись, дівчина вклала свою, трохи зхолоділу, долоню у його – приємно теплу:

– Дякую. Й… пробачте за суперечку. В цьому сенсі в мене погано з гальмами. Інколи я й сама не розумію, чому в мені здіймається спротив. Якийсь патологічний страх за особистий простір.

Олекса примирливо колихнув головою:

– Так часто порушували його кордони?

– Я б не сказала, що часто, хоча, в шкільні роки – аж занадто, – замислилась над суттю питання дівчина. – Мабуть, це мій недолік! Бачите, – всміхнулась вона, – скільки зі мною проблем!

– Та й я – не з лякливих, – обдарував її відповідною усмішкою чоловік.

Ірена, замислено, війнула бровою, роздумуючи над почутим. Чи це був такий натяк на продовження стосунків? Чи – фігура слова? Роздуми перервав Олекса, галантно запропонувавши їй спертись на його руку. Трохи повагавшись, дівчина все ж взяла його попід лікоть, й вони попрямували до будівлі, де розташувалась студія Андрія Плесківа.

У досить просторому приміщенні вже було близько двадцяти охочих долучитись до високого мистецтва, бодай шляхом власної цікавості. Публіка була різномасною, були й діти.

Не встигли вони увійти, як до них підлетів й сам володар студії:

– Добрий день! – радо посміхався він, потискуючи руки своїм гостям. – Бачу, дев’яносто відсотків таки перетягли чашу ваших вагань на мою користь, – сяйнув він на дівчину своїми платиновими очима.

– Скоріше…, – вона обернулась до Олекси, – скільки у вашій машині кінських сил?

– П’ятсот двадцять п’ять, – трохи здивовано відповів він.

– От бачите, які сили мене сюди притягли! Вистрибувати, коли автомобіль несеться зі швидкістю під сто кілометрів, та ще й на стількох конях, було би надто самовбивчим, – злегка примружившись позирнула вона на свого супутника.

Брови того поповзли догори на стільки, на скільки це було тільки можливо:

– То я вас мало не силоміць сюди привіз?!

– Майже, – кивнула вона, стримуючи сміх. – Це була вдала маніпуляція. В усякому разі, ми вже тут, – не дала вона вставити чоловікові й слова, – тож нема про що й сперечатись.

Андрій вказав їм на вільні місця, та Олекса відмовився:

– Я ненадовго відлучусь, – й швиденько додав дещо їдким тоном, помітивши обурений погляд Ірени. – Не більше, ніж на годину – ви навіть засумувати за мною не встигнете.

Відповісти дівчині не вдалось, тому як він вибіг за двері, кинувши по дорозі хлопцю:

– Поговоримо, як звільнишся.

Андрій кивнув й провів Ірену до порожнього стільця. Тільки-но вона опустилась на нього, як поруч зайняла місце білява дівчина з дивною зачіскою, схожою на ельфійську, як її уявляють люди, але тій вона пасувала. Незнайомка повернула до Ірени трохи веснянкувате обличчя з акуратним, ледь кирпатеньким носом, і її очі засвітились, немов лазур неба у сонячну днину. Вона аж якось лагідно усміхнулась:

– Привіт! Мене звуть Оксана, – дівчина простягла долоню.

– Привіт! Ірена, – відповіла на потиск.

– Цікавитесь арттерапією?

– Не те щоб цікавилась, – здвигнула Ірена плечима, – мене запросили – вирішила долучитись.

– Сподіваюсь, вам сподобається: Андрій – просто диво-майстер у цьому! – захоплено мало не вигукнула нова знайомиця.

– А ви тут не вперше?

– Ні, не вперше, – якось загадково миготнула блакиттю очей.

– Радий вітати всіх, хто відгукнувся на моє запрошення! – пролунав голос хазяїна студії. – Гадаю, вже всі охочі присутні?

Ірена озирнулась і здивувалась: вона навіть не зчулась, коли стільки народу прибуло! Простора, з першого погляду, студія тепер здавалась затісною, бо в ній вже було близько півсотні народу, й дехто змушений був приносити звідкись стільці, аби не стояти. Дівчина окинула поглядом публіку: загалом інтелігентні люди на вигляд, які не справляли враження тих, кого легко ввести в оману. Що ж: відмовитись вона й справді завжди встигне.

Коли всі розсілись по місцях й стихли, хлопець розпочав оповідь з чого він починав. Почуте дуже подивувало Ірену. Виявилось, що Андрій був надто хворобливою дитиною й мав серйозні проблеми з легенями. Дивлячись на нього, статурного підтягнутого молодого чоловіка, вона б ніколи такого навіть не запідозрила б. Та знайшлась людина, котра підштовхнула його в правильному напрямку, скоригувала й допомогла знайти себе. Відтак, його здоров’я якимсь чином почало покращуватись, й він навіть зміг зайнятись спортом. Наразі йому більш нічого не нагадує про хворобу. На цьому шляху його рятувало не лише малювання, а й правильно підібрана музика, та деякі розумові вправи.  

Потім він розповідав, що з себе являє арттерапія взагалі. Як вона, посередництвом метафоричних образів чи символів, які є закодованою на підсвідомому рівні інформацією, «витягує» проблему на свідомий, та прояснює її. Це дозволяє пропрацювати пов’язані з проблемою емоції, та звільнитись від них. Саме через означені символи та образи людина транслює своє бачення світу і його сприйняття. А поступове налагодження психічного стану часто призводить й до нормалізації здоров’я взагалі. Недарма ж кажуть, що усі хвороби від нервів. Навіть інфекційні, хоч і опосередковано: у врівноваженої людини імунітет знаходиться в здоровому стані, а, коли нервова система – розбалансована, то й захисні сили організму працюють не так, як їм належить, – от і чіпляється те, що зазвичай проліта повз здорову спокійну людину.