Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Слухаючи це все, Ірена, десь там – внутрішньо – трохи кривилась, немов ножем хто по склу вів. Мало не дослівно те саме їй намагалася доводити мама.

«Немовби – змовились», – промайнула думка.

Поки вона розмірковувала, Андрій розповів ще щось зі своєї практики: здається про той випадок, коли від діабету вилікувався один з його клієнтів, що захопився арттерапією. Вона одразу ж почала уважніше дослухатись, напружившись від такої самовпевненої заяви, але хлопець одразу ж додав, що стверджувати про його лише в цьому заслугу – було би занадто зарозумілим. Звичайно ж, хворий приймав належні ліки, а арттерапія лише прискорила одужання.

«Розумний хід!» – подумалось їй. Ні спростувати, ні підтвердити. Хоча й сама вона була свідком, а, точніше, пацієнтом із хворобою, яка офіційною медициною швиденько переводиться в стан хронічної, де хворий стає постійним споживачем гормонів. Але мама ризикнула лікувати її самостійно – травами та гомеопатією. Й про нерви теж не раз згадувала, доводячи, що спокійні нерви – половина лікування, щонайменше. Завдяки маминим зусиллям хворобу вдалось перевести бодай у стан так званої ремісії. В усякому разі, сама хвороба більше не проявлялась, залишивши по собі побічний ефект – аритмію, та сильні головні болі через ліки проти тахікардії.

Заринувши у власні думки, Ірена не почула, як Андрій завершив свою оповідь, й запропонував трохи практики. Звернувся він, як не дивно, до дівчини, що сиділа поруч неї:

– Оксана, ти готова?

– Звичайно! – кивнула та, й підхопилась з місця, несподівано вхопивши за руку Ірену, та потягнувши її з собою. – Ходім.

– Я?! – Ірена аж задихнулась від такого фортелю. – Для чого?

– Мені потрібна буде твоя допомога, – продовжувала та тягти її за собою, усміхаючись при цьому такою щирою усмішкою, що запідозрити дівчину в чомусь підступному було просто неможливо, що само по собі вже викликало підозру, як би воно не звучало.

Ірена, м’яко кажучи, неохоче піднялась та підійшла зі своєю новою знайомицею до хазяїна студії, поминаючи «незлим тихим словом» іншого знайомця, котрий її сюди майже приволік «на поталу» публіці.

– Не хвилюйся, – шепнула їй на вухо Оксана. – Повір, тобі ще й сподобається.

– Сподобається – що?! – мало не рикнула Ірена, вчасно приглушивши голос.

– Зараз побачиш, – продовжувала всміхатись їй дівчина, начебто й не помічаючи її роздратування.

– Пробачте, Ірена, – звернувся тихенько до неї Андрій. – Мені потрібна саме ваша допомога.

– Ви знущаєтесь?! – зашипіла вона. – Чим я можу вам допомогти?!

– Назвіть зараз слово, що асоціюється з вашою головною проблемою. Тільки не замислюйтесь: перше, що прийде на думку, – вже голосно промовив він.

– Імла! – мало не викрикнула Ірена, несподівано навіть для себе.

Вона стояла і злилась на всіх: на Олексу, що затяг її сюди, на Андрія, що прискіпався з якоюсь допомогою та питаннями, на Оксану, що навіть згоди її не спитала, та, мабуть, на весь світ.

– Чудово! – хлопець перевів погляд на її нову знайомицю. – Оксана, є варіанти?

– Звичайно! – не переставала посміхатись та.

Вона підійшла до ноутбука, що, як виявилось, стояв на столі неподалік, й, трохи поклацавши по клавіатурі, включила музику. Ноти, що полинули з динаміків, звучали напрочуд приємно. Це була помірно сумна мелодія з, подекуди, відчутними радісними нотами, що гармонійно вбудовувались в загальний мотив. Ірена навіть відчула невеликий спад напруги та злості.

Андрій, скориставшись її тимчасовою розгубленістю, тицьнув до рук пензля та палітру, й підвів до мольберта:

– Пориньте повністю в музику – розчиніться в ній, й малюйте все, що вам заманеться. Хоч би й ляпки! Не має значення.

– Останній раз я тримала пензля в дитинстві, – мало не процідила вона крізь зуби, ледь стримуючи себе.

– Та тут ніхто шедеврів малювати не здатен! – пролунав жіночий голос десь з рядів. – Допоможіть вже майстрові продемонструвати, що він вміє!

– Будь ласка! – хлопець мало не слізно дивився їй у вічі. – Тільки про музику не забудьте.

Ірена над силу примусила себе опанувати. Вона розвернулась до мольберта й втупилась в нього, навіть не уявляючи, що саме на ньому зобразити. Десь під ребрами все ще клекотала злість, заважаючи взагалі концентруватись. Несподівано вона відчула легкий повів повітря, а з ним до її вух долинув тихенький спів у ритмі мелодії, що звучала. Здавалось: голос дзюркотів ніби струмочок посеред лісу й лагідно заспокоював. Перед очима дівчини замиготіли яскраві картинки, насичені сонячним сяйвом, квітковим розмаїттям та кришталевою свіжістю води…

Вона й не зчулась, як промайнув час, допоки грала музика. А, коли прийшла до тями, – її рука накладала останній мазок пензлем. Побачивши те, що вона намалювала, мало не випустила з рук й того пензля, й палітру. Посеред листа ватману красувалась чудернацька квітка. Серпанково-блакитна серцевина її була оповита яскраво-бурштиновими пелюстками. Контури, завдяки акварелі, були трохи розмитими, й складалось враження, що квітка вкрита туманом – навіть краплинки води виблискували. Але самим дивним було те, що кольори немовби пульсували, граючись відтінками.

Ірена підняла на Андрія ошелешений погляд:

– Це я зробила?!

Він розвів руками:

– В нас є півсотні свідків, які скажуть, що – так!

– Неможливо, – прошепотіла вона, та її голос потонув у здійнятому галасі.

Найбільше шуму було від дітей, котрі навперебій кричали, що вони теж так хочуть. Оксана обережно забрала з рук дівчини художні інструменти та відвела її назад до стільця. Ірена з подивом дивилась на свої руки, намагаючись усвідомити, що взагалі відбулось.

– Як майстер-клас? – несподівано пролунав над її вухом голос Олекси.

Дівчина здійняла на нього погляд й влетіла у м’які потоки тепла його очей:

– Ви знали?

– Що саме?

– Те, що тут відбувається, – хитнула вона головою в бік свого малюнка.