Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Спогади відходять на другий план, коли натискаю на кнопку дзвінка квартири подруги. Аня живе у новенькій дев'ятиповерхівці, тут немає ні консьєржки, нічого такого. Тільки гарний домофон та свіжий ремонт. Вона могла б, звісно, ​​давно розкрутити когось із своїх кавалерів на інше житло, але подруга лише фиркала. Так, вона любила подарунки та увагу, вважала, що чоловік повинен доглядати, у тому числі показувати свою фінансову спроможність, але не купувати жінку з тельбухами. До того ж таку, як Ганна не купиш. Вона радше сама кого хочеш купить.

Сусіди в Анютки просто дивовижні. Як не дивно, жодного разу ще, приходячи сюди, я не чула ні криків, ні лайки, ні звуків, що сповіщають про бійку. Живуть люди, не дивляться на інших, займаються своїми справами.

Аня відчиняє двері, спотикається об Пірата і тут же репетує благим матом, щоб не крутився під ногами. Пірат відверто плює на її репетування та намагається пазурами вчепитися в мої колготки.

Зараз Аня в образі такої собі пацанки. І чоловіки клюють на неї не менше, ніж на вишукану леді. Каже, що залицяльникам подобається. Екзотика.

Я намагаюся відігнати товсте та абсолютно незамутнене котенятко, але Пірат вважає, що "брись!" — це не йому. У підсумку ми майже знаходимо компроміс, але Аня випихає чотирилапого царя з коридору, і на якийсь час кіт заспокоюється. Хоч і, звичайно, запам'ятовує це і думає про місце.

Аня вже встигає обернутися електровіником та з його ж швидкістю збагнути на стіл. Замість келихів — гуртки, замість фарфорових піратів.

— Мій нинішній — такий весь правильний, — бідкається вона. – Поборник, його мати, етикету. Як бачить мене, так одразу тягне до спальні, у чому б я не була. Зате поїсти йому треба обов'язково з цими ганчірочками, серветками, келихами… тьху.

Кілька разів чоловіки намагалися привчити Аню до пристойного життя, але нічого не виходило. А з мого боку на подарунки вона навіть ображалася, бо не вважала, що все це вартує таких грошей. Враховуючи, що я нічого не чекала у відповідь, а дарувала від душі, ображалася також і… Загалом траплялося, що ми дмухали один на одного і не спілкувалися.

А потім мирились. І так по колу.

Деякий час ми просто балакаємо про що завгодно. Я налаштовуюсь, бо не можу так одразу. Пляшка вина стає порожньою наполовину.

Аня все розуміє, не дурна. І терпляче чекає.

Але потім я роблю глибокий вдих.

— Тепер бачу, ти дозріла, — заявляє подруга і накручує на палець чорний локон. — Розказуй, ​​що сталося.

Від колишньої розслабленості не залишається сліду. Я деякий час дивлюся в підлогу, вивчаю пошарпану килимову доріжку. Кусаю губи.

Аня терпляче чекає.

"Ти — гальмуєш, Поліно, — буває каже вона, — але я тебе все одно люблю".

— Давай швидше, — нарешті не витримує вона, — бо я зараз піду за подушкою.

Я мимоволі усміхаюся, навіть проривається смішок.

— Що ж. Твоє хропіння я не витримаю… і, знаєш, мені дуже… дуже потрібні гроші. Мені сьогодні озвучили скільки потрібно для операції Єгора.

Я озвучую суму.

Аня кидає скибочку сиру на підлогу. Пірат відразу підлітає та береться за їжу.

— Пилосос, — бурчить подруга, ніби намагаючись відгородитись відчитуванням кота, потім відкидається на спинку стільця. — А тепер детальніше. Ще раз все від початку.

Аня знає про Єгора. Всю історію. Але зараз вона має на увазі зустріч і останню розмову з Євгенією Пилипівною. Все від початку до кінця.

Горло наче перехоплює.

Але я беру себе до рук і починаю розповідати. Рівно з того моменту, як я увійшла до лікарні та дізналася, що Єгор спить.

Аня слухає та задумливо крутить у руках вилку.

Якийсь час ми мовчимо. Я починаю схлипувати.

— Не реви, — раптом каже вона, а потім встає і прямує до ноутбука.

Сідає мовчки і починає клацати кнопками. Швидко. Дуже швидко. Я сиджу тихіше миші, намагаючись вгамувати сльози. Аня хмуриться, стукає довжелезними нігтями по столу. Потім тільки шумно видихає і проникливо, навіть не дивлячись на мене, питає:

— Ну, де ж це? Де? Фігня якась! Я тобі байдуже!

Я тільки пересмикую плечима та навіть не роблю зауваження, що «в захваті» від її словникового запасу. Хоча б тому, що наступні хвилин п'ятнадцять Аня обкладає нашу медицину з шаленими цінами такими словами, що в мене починають горіти вуха.

Але я не намагаюся її зупинити.

— Аню...

— Я вже давно Аня! — говорить вона. — Ну ось… — Потім бере з підвіконня цигарки і намагається підкурити одразу дві. Не виходить, психує, робить все по черзі і простягає одну мені.

Я мотаю головою, але Аня непримиренна. Цигарка опиняється у моїх пальцях, гарячий дим – у легеньких. Я кашляю з незвички, на очі навертаються сльози. Але чомусь на душі стає легше, немов тютюнова гіркота видає весь затаєний біль.

— Думаєш, десь можна роздобути таку суму за такий термін? — само собою зривається питання з губ.

Аня негативно хитає головою.

— Ось так відразу? — каже вона. — Я навіть свого стільки не зможу попросити, він просто не в змозі забрати таку суму, всі гроші вкладені в його проклятий бізнес.

Я мовчу. Остання надія розбивається на камені слів подруги.

Сенс себе вмовляти, якщо підтверджується очевидне? Нема чого сподіватися на нездійсненне.

— Якщо тільки частинами… Шеф не допоможе? — уточнює Ганна, видуючи сизий димок убік.

— Ні, — тихо відповів я.

Потім скидаю попіл у колишню миску Пірата і розумію, що не знаю, як вчинити далі.

— Аню, як бути? — питаю, незважаючи на неї. Просто так, не сподіваючись відповіді.

Аня мовчить. Деякий час нервово курить, потім гасить недопалок у попільничці. А потім схоплюється і починає щось шукати. Спихає Пірата зі столу, роздратовано фирчить та тікає до кімнати.

Я спантеличено стежу за подругою. Кіт хіба що не закочує очей і знову застрибує на стіл. Нічого не залишається, як стати і піти за Анею.