Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Йому ніхто не відповів, але водночас натовп заворушився. Люди почали оглядатися на всі боки і перешіптуватися між собою. Мені ж ставало все краще. Весь цей час разом із силами, здається, послабшали й мої емоції, бо зараз я почала відчувати обурення та злість. Я була готова особисто кинутися на цю зграю шарлатанів, які уявили себе суддями. Ну чи на крайній випадок спробувати втекти. Ось тільки куди? Це вже точно не був майдан Незалежності у Києві, а отже й бігти мені було нікуди.

Поки я міркувала про втечу всі присутні взагалі про мене забули. Чоловіки в костюмах нервово вдивлялися в натовп, шукаючи когось очима, а люди дедалі активніше роззиралися і навіть намагалися пересуватися в юрбі.

Несподівано в самій гущі людей з'явилася різка метушня, почувся гомін і шум. Там натовп почав повільно розходитися, утворюючи порожню територію. І тоді над площею оглушливо пролунало:

– НЕ СМІЙ!!!

Це було настільки голосно, що мені вмить захотілося закрити вуха. Але це все одно б не допомогло: здавалося, цей голос пройшов зсередини. Він належав все тому ж чоловікові, що стояв у центрі помосту. Якби так крикнули на мене, я б безсумнівно підкорилася, хоч би що там було на кону. Причина в тому, що це не просто прохання чи вказівка, ні, це було справжнє повеління. Як під гіпнозом, ти не можеш опиратися, адже це сильніше за тебе. Але здається не для тієї людини, яку намагався зупинити місцевий бос. Рух у натовпі лише посилився, і тоді він сказав уже менш пронизливо, але не менш твердо:

– Зупиніть її.

Її? Несподівано. Нізащо не подумала б, що цю метушню влаштувала жінка.

Однак ця штовханина поступово починала перетворюватися на справжній хаос. З десяток чоловіків, які стояли раніше навколо юрби (я навіть їх не помічала) кинулися в гущу натовпу, судячи з усього на пошуки тієї самої «її». Очевидно, той, хто знаходився найближче, взявся до виконання наказу, але щось пішло не так. Як у сцені з фільму, чоловік здійнявся у повітря та відлетів на кілька метрів убік. Почувся жіночий вигук, і публіка почала кидатися врізнобіч з подвоєною швидкістю. Мені навіть здалося, що людей на площі поменшало, але для мене залишилося загадкою куди вони поділися. Так як це місце продовжувало бути ніби відірване від реальності, а по сторонах так само був «розмитий обрій».

Якось несподівано цілком ясним став факт, що хто б там не намагався розштовхати та розкидати натовп, він пробивався саме до мене. Я бачила це, але не розуміла хто, чому й навіщо. Але чи може бути щось гірше за те, що мене тут засудили до страти? А тому я молилася всім богам, щоб у цієї жінки все вийшло і будь що буде.

У цей же момент я глянула на землю і помітила, що накреслене білою смугою коло потьмяніло. Мені це нагадало, як після дощу з асфальту стираються дитячі малюнки крейдою. Ось-ось воно зовсім зникне, і я отримаю волю. Я була настільки в цьому впевнена, що поклала руку на невидимий бар'єр, щоб достеменно знати, коли це станеться. Відчуття було незвичайним. Минулого разу стіна була щільною мов камінь, зараз же це нагадувало натягнуту тканину, що продавлювалась під натиском моєї долоні. Якщо воно розтягується, значить може й порватись. Треба лише злегка допомогти.

Я різко підняла і другу руку, обперлася об перешкоду і тепер двома долонями натиснула на неї. І вона піддалася, ще дужче вигнулась. Мої руки наче занурилися в м'яку подушку, але через секунду спружинили назад. Проте мене це не засмутило, навпаки дало сили, адже тепер я маю шанс вибратися. Зібравшись із силами, я пішла на повторний штурм. Цього разу вирішила не обмежуватися руками та навалилася на стіну плечем. Думала вийде як у фільмах, коли круті хлопці виламують двері, але насправді спроба вийшла ще більш невдалою, ніж перша. Мене просто з силою відкинуло від межі.

Зробивши глибокий вдих, я задумалася. Здається, тут справа була не у фізичній силі, а в чомусь іншому. Я знову просто поклала дві руки на невидиму огорожу і заплющила очі, намагаючись щось відчути (сама не розуміючи що саме). Легка пульсація проходила через мої пальці і відлунювалась тілом. Це була магія, сила, жива матерія або будь-що, чому я не змогла б дати назву. Але головне, що ця стіна була нерозривним зв'язком цієї енергії, а отже, треба зруйнувати цю систему. Достатньо створити навіть найменшу прогалину і все розсиплеться. Все дуже просто. Мені лише потрібно зробити незрозуміло що, сподіваючись на незрозуміло який результат. Кажуть головне вірити та все вийде.

Я знову заплющила очі (не знаю навіщо це роблю) і зосередилася на відчуттях. Під пальцями пройшлася пульсація та слабке тепло. На секунду я просто відключилася від реальності, не чуючи ні голосів навкруги, ні свого дихання, ні серця, що шалено билося в грудях. А потім спробувала відчути свою внутрішню енергію, уявила як вона тече по моїх венах, збирається в згусток, прямує до рук і виривається назовні, зносячи перед собою всі перепони.

Коли розплющила очі, реальність швидко протверезила мене, як відро холодної води. Навколо все ще відбувався цілковитий безлад. Люди бігали в різні боки, дехто кричав, хтось знову злетів у повітря. Мені здавалося, що я займалася своєю пасткою довгий час, але насправді минуло не більше хвилини. До речі, з приводу пастки. Я покрутилася довкола себе. Ніби нічого не видно. «Так воно й раніше нічого не було видно», – іронічно зауважив внутрішній голос. І я не змогла з ним не погодитись. Перевіряти було страшно: раптом не вийшло. Але часу на страх у мене не було, тож я наважилася зробити крок уперед.

Переді мною було темно: я знову заплющила очі. Дідько, годі це робити. Розплющила і зрозуміла що вдалося. Я вийшла за межі кола. Хоча кола вже й не було, глянувши вниз, помітила я. Значить, я вільна і, отже, треба бігти. Тільки куди? Ось уже ненавиджу непродумані плани.