Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Чоловіки плавно розходилися в сторони, даючи можливість прибувати все новим обличчям, але при цьому всі залишалися на помості, не відходячи від пам'ятника і не спускаючись зі сходів. Минуло лише кілька секунд, і з центру альтанки з'явився останній чоловік. Він зробив лише кілька кроків уперед, довершуючи рівну лінію, в яку вишикувалася дана «делегація». До речі, це було дев'ять чоловіків. Не знаю, що це за секта, але на них терміново потрібно нацькувати феміністок.

На моє щастя, а можливо біду, затягувати театральні паузи ніхто не став. І чоловік, що стояв посередині (мені здалося, що він головний серед них), заговорив:

– Сьогодні відбудеться суд. Усі присутні будуть свідками справедливого безапеляційного вироку. І нагадуванням для всіх наших ворогів, що ніхто не уникне покарання за скоєні злочини проти ковена.

Чоловік говорив виразно, чітко, суворо, і я б сказала жорстко. Є в любовних романах, котрі так полюбляє читати Оля, таке поняття: «владний чоловік». Дуже вже люблять дівчата таких персонажів. І зараз я зрозуміла чому. Ні, мені не хотілося розтектися перед ним калюжкою або народити кілька малюків. Швидше навпаки: перебувати якнайдалі. Від нього линула така внутрішня сила, що йому важко протистояти. Цей чоловік звик роздавати накази і точно знає, що будь-який виконають. Здається, якщо він скаже: «Стрибай», я лише уточню з якого поверху.

Цей суворий голос так вразив мене, що я не одразу зрозуміла взагалі про що він говорить. Прокрутивши слова цього разу через мозок, я подумала, що мені почулося. В уявленні цих людей саме так має виглядати суд? Як студентка університету права, я готова посперечатися. Хоча десь у середньовіччі були саме такі трибунали. Раптом у голові випливла асоціація з інквізиторами, які спалюють усіх жінок, яких вважали відьмами.

Зараз я була готова повірити у подорож в часі. Це навіть якось надало б сенсу тому, що відбувається. Тільки ось біда – нестиковочка виходить. Я швидко пробіглася по людях навколо, починаючи з чоловіків, що нині постають нашому зору, і закінчуючи крайніми глядачами. Всі вони були одягнені у звичайний для нашого сторіччя та виміру одяг. Чоловіки на платформі всі як один були у строгих костюмах. А натовп був, як то кажуть, хто в чому. Враховуючи що початок весни взагалі дивовижний час, коли одні ще в куртках, а інші вже у футболках, то й тут це було не винятком. До того ж у багатьох були сучасні годинники, аксесуари, у деяких навіть бездротові навушники, вставлені у вуха, ніби все що тут відбувається не заслуговує на достатню увагу, щоб випхати з вух ці затички.

В цей час чоловік сказав ще кілька коротких фраз, сенс яких до мене не дійшов. Мені й так було складно розуміти, що навколо відбувається, а коли починалися розмови, позбавлені особисто для мене будь-якого сенсу, слухати було ще важче. Але остання його фраза була більш ніж однозначною.

– За нашими законами вбивство старійшин є злочином проти ковену і карається смертю, – пронісся його розкотистий голос над усією площею.

– ЩО?!! – не змогла стримати емоції я.

Так, весь час до цього я тримала язик за зубами, але лише тому, що не розуміла, що взагалі тут відбувається і боялася зробити тільки гірше. Ага, куди ще гірше. У жодному разі я не буду стояти і мовчати доки мене тут вбивають.

– Ви не маєте права, – гордо підняла підборіддя (ну чи хоча б спробувала) і заявила я. – Будь-який злочинець має право на адвоката і має дати свої свідчення. Ви чули про таке поняття, як презумпція невинуватості. Я невинна доки ви не доведете протилежне. А тут не прозвучало, і не було надано жодного доказу чи то речового, чи показання свідків.

На секунду в натовпі запанувала трунна тиша. Хоча куди ще тихіше, але зараз люди ніби всі разом і дихати перестали. Вони, здається, навіть боялися повернути на мене голову, наче тоді їх теж стратять. У цій абсолютній тиші були особливо гостро чутні кроки чоловіка, якого я вже охрестила ватажком. Кожен його важкий крок віддавався у голові набатом. Він лише трохи наблизився до мене. Навіть правильніше сказати в мій бік, тому що він так і продовжував перебувати на помості, лише акурат підійшов до краю сходів, не збираючись спускатися. Він якось уважно окинув мене поглядом, і мені здалося, що дивиться він прямо в душу, навіть мурашки тілом побігли.

Тривало це вивчення менше хвилини. Потім він просто обернувся і рушив назад до шеренги чоловіків, що так і стояли на місці. А в мене з'явилося почуття, що я маю стрибати від радості, що на мене звернув увагу сам… якийсь-крутий-чувак. Очевидно, тут я була негідною не те, що розмови чи пояснення, а навіть погляду. Підтверджуючи мою думку, чоловік ніби нічого не сталося, сказав:

– Вирок набуває чинності та буде приведений у виконання негайно.

Мені здалося, що я померла. Ось так просто, без чиєїсь допомоги. Полегшила завдання моєму кату. Просто різко щось обірвалося всередині, і я зрозуміла, що це кінець. Дідько, ну чому я? Чому все це мало статися зі мною? Я жила спокійно, нікого не чіпала. Завжди була з тих людей, які не мріють про пригоди. Мене влаштовувало моє нудне одноманітне життя. Тому що ключове слово тут саме «життя».

Напевно мені мало стати погано: страх, панічна атака і таке інше. Але на диво я почала відчувати полегшення. З кожною секундою ставало простіше дихати і міцніше стояти на ногах. Поступово поверталася сила, яка різко покинула мене, варто було опинитися в окресленому колі. І ці зміни помітила не лише я.

– Що відбувається? – різко запитав один із чоловіків, які стояли на помості.