Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Мене накрило роздратування. Та будь вони хоч люди ікс, хоч черепашки ніндзя, хоч майстри Йоди, яке вони мають права хапати мене. Не представилися, нічого не пояснили, вони навіть слова мені не сказали, а тепер тягнуть незрозуміло куди й навіщо.

– Агов, – покликала я незнайомців, – хто ви такі?

Нуль реакції. Обидва навіть не ворухнулися.

– Куди ви мене ведете? – знову тиша. – Ви знаєте, що це викрадення? Вам загрожують серйозні наслідки, – мені здалося чи той, що стояв праворуч від мене, посміхнувся? – Взагалі це я маю право зберігати мовчання, а не ви.

Ні відповідей, ні пояснень так і не було, тож я, приречено зітхнувши, залишила спроби щось дізнатися від цих хлопців. Натомість вперше звернула увагу на те, де знаходжусь.

Ми йшли центральною площею Києва, наближаючись до майдану Незалежності. Мене це одночасно заспокоїло та здивувало. Вони безперечно не вбиватимуть мене на головній вулиці серед білого дня. Але, з іншого боку, що ми тут робимо? Я озирнулася, людей на площі було небагато. Декілька перехожих, що поспішали у своїх справах, парочки, що мило гуляли за ручки, і компанія друзів, що сиділи на широких сходах. З собою вони мали портативну колонку, з якої досить голосно грала музика – чути на весь майдан. А ми з моєю «свитою» швидким кроком прямували до середини площі, наближаючись до центрального монумента. Я дедалі більше дивувалася. Навіщо мене привели сюди? Помилуватися на столичну красу? То я тут сотню разів бувала, хоч сама і не місцева. Але невдовзі я зрозуміла, що ще багато чого не знаю про популярне як серед місцевих, так і серед туристів місце.

Здавалося, я зробила ще один крок, точнісінько як решту, але він видався мені інакшим. Якимось тягучим, важким, ніби повіяв сильний вітер, і мені довелося з ним боротися. Але це виявилось не найдивнішим. Через секунду переді мною постала величезна юрба людей. Рівно на тому місці, де тільки-но було безлюдно, за винятком кількох осіб, зараз не проштовхнутися. Навколо Монументу Незалежності зібралося більше сотні людей. Це що якийсь мітинг? Але звідки ці люди? Адже їх тут не було. Я точно не могла випустити з уваги такий натовп.

Як тільки перша особа мене побачила, між людьми пішли перешіптування і вже наступного моменту на мене витріщалися всі присутні. Що важливо – дивились і мовчали. Навколо запанувала мертва тиша. Варто було б пролетіти мусі й усі неодмінно це почули. І тоді мені спала думка. Грала ж музика. Та молодь з колонкою слухала музику. Чому її нечутно? Я спробувала озирнутися, але це виявилося досить складною витівкою. По-перше, мої конвоїри почали рухатися і, звичайно ж, потягли мене за собою. Що примітно, натовп перед нами розходився, роблячи нам коридор. По-друге, перебуваючи вже серед потоку людей, було складно щось розгледіти за їхніми головами.

Мене довели майже до самої стели. Біля підніжжя сходів було окреслено на асфальті коло і мене туди нахабним чином вштовхнули. Це вже смішно. Вони вважають мене нечистю і сподіватися захиститися за допомогою намальованого крейдою круга. Мені хотілося розсміятися. Я б, можливо, так і зробила, якби не була настільки налякана і напружена. Боюся зараз все, що зможу з себе виштовхати це нервово-істеричний смішок.

Хоча все це і здавалося повним абсурдом, в мені оселилося липке відчуття страху. Пальці заледеніли і почали тремтіти, коли я підняла руку і спробувала витягнути її перед собою. Серце пропустило удар, бо замість того, щоб безперешкодно розпрямитися, вона вперлася в невидиму перешкоду. Я почала судомно обмацувати весь простір навколо себе, на жаль, безуспішно. Руки просто натрапляли на якусь невидиму стіну, не даючи мені пройти, тримаючи в пастці. З боку я, швидше за все, виглядала як шалений мім, у своїй одиночній німій виставі. Зрозумівши, що цими діями нічого не досягну, я опустила руки і спробувала стояти струнко, хоча виходило це важко. Справа в тому, що я знову відчула ту слабкість, що була в автозаку. Ноги злегка підкошувалися, голова була ніби в тумані, а повітря було важким, наче десь високо в горах, де складно дихати.

Весь цей час на мене продовжували витріщатися сотні очей, та ще й люди почали шушукатися між собою і складно було не здогадатися про що, точніше про кого, йшлося. Тож сказати, що я почувала себе некомфортно – це нічого не сказати. Загалом, я вважала за краще дивитися в далечінь. Може побачу світле майбутнє.

В даль дивувалося складно. І не тому, що воно нерадісне. Все здавалося розпливчастим, каламутним. Враховуючи що прямо перед собою я все чудово бачила, а проблем із зором раніше не помічала, зрозуміла, що справа тут не чиста. Примружившись, спробувала знову вдивитись у вулиці за натовпом. Але скільки б я не напружувала зір – нічого не бачила. Були тільки нечіткі силуети будівель, які я впізнавала швидше з пам'яті. І це мене наштовхнуло на думку, що я перебуваю в якомусь зовсім іншому місці, а може й взагалі у вимірі. Це пояснило б, звідки взялися всі ці люди, і куди поділися ті, що були на майдані до цього. Отже, ми просто пройшли через якийсь портал або ще щось, у чому я не дуже розуміюся. Чому я не дивилася фільмів у жанрі фентезі? Ну і нехай вони здавались мені дурними, зате зараз я була б більш підготовлена до ситуації.

Вмить шепіт припинився і всі як один обернулися трохи вбік. Мені стало цікаво, що ж привернуло увагу людей більше ніж мавпочка у клітці в ролі мене, і я простежила за їхніми поглядами. Переді мною постала дивовижна картина: просто з-під арки монумента один за одним почали з'являтися чоловіки. Виглядало це досить моторошно. Ця споруда у вигляді альтанки була невеликою і проглядалась з усіх боків, а отже, там ніде було сховатися всім цим чоловікам. До того ж, зараз я явно бачила, як вони з'являлися в центрі постаменту як із повітря.