Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Відкинувши зайві думки, постаралася зосередитись на кулі у моїй руці. Міцніше стиснувши її в пальцях, я відчула, як вона трохи пульсує. Навіть злякалася, на мить здалося, ніби я тримаю в руці серце, що б'ється. Ні, ця річ була не живою, але я була впевнена, що дуже потужною. Саме тому прийшло чітке розуміння – це треба знищити. Але питання: «Як?». В голову раптом спала паралель з повітряною кулькою. Потрібно просто луснути її і все, що було сконцентровано всередині, розлетиться маленькими частинками довкола. Не розумію, звідки взялася впевненість, що це саме те, що потрібно. Просто відчувала на інтуїтивному рівні. Тож я вирішила якомога сильніше стиснути сферу в руці і будь що буде. «Сподіваюся, я прокинуся і все закінчитися», – було моєю останньою думкою, перш ніж я здавили кулак.

На жаль, я не прокинулася, і все це досі було реальністю. А от із кулею прогрес явно був. В моїй руці більше не було нічого, крім майже невагомого диму, що повільно просочувався крізь пальці і розходився в повітрі, залишаючи довгі білі смуги. Це видовище мене заворожувало, а в душі розливався спокій. На секунду я навіть забула, де знаходжусь, і що взагалі відбувається навколо. Я просто розчинилася, як і цей білий згусток енергії. Але виявилося, що розслабилась я дуже рано.

Наступного моменту в мене з грудей ніби вибили все повітря. Мене різко скрутило і повалило на землю, і я готова була присягнутися, що мене хтось вдарив, хоча довкола не було ні душі. Це тривало недовго. Я вже встигла відійти від несподіваного болю, але все ще не могла підвестися на ноги, коли переді мною показалася пара черевиків, і я почула ще кроки за спиною. Вони не розмовляли, ні зі мною, ні один з одним. Лише раптово перед очима потемніло, і я відключилася.

Прийшла до тями різко. У прямому сенсі підірвалася, немов і не лежала тут непритомна незрозумілу кількість часу. До речі, а де саме це «тут», власне, знаходиться?

Зорієнтуватися одразу не вдалося. Я сиділа на вузькій лаві посеред маленької кімнати – квадрата три не більше. Голі, чомусь залізні стіни, двері ліворуч від мене, жодного вікна, на стіні довга труба-лампа, а в стелі люк. Боже, де я? Серце забилося швидко-швидко, і я вже встигла навигадувати всіляких жахів, як раптом зрозуміла, що мене злегка трясе. Ні, не від страху, а в буквальному значенні – підкидає. І мене осяяло: я ж у машині. Я навіть знаю, як ця штука називається. Автозак. Так, я ніколи в такому не «каталася», але якесь уявлення мала.

Якщо спочатку мене навіть трохи відпустила паніка, то за мить вона накрила з новою силою. Чому я в автозаку? Мене що заарештували? Невже мене підозрюють у вбивстві того чоловіка? А це цілком можливо. Я навіть уявляю, як це виглядало: мертве тіло, і я над ним. Але ж я навіть не підходила й не торкалася його. Значить, ні моїх відбитків, ні моєї ДНК на ньому немає. До того ж, де знаряддя вбивства? Адже я не силою думки це зробила. Хоча над останнім мені б самій слід було гарненько подумати, але не зараз. Та й, до того ж, у мене немає мотиву. Я цього чоловіка знати не знаю, бачила вдруге в житті й то мигцем, тож вони нічого не зможуть мені пред'явити. А я вже свої права знаю, недаремно другий рік на юрфаці.

Варто було лише трохи заспокоїти себе, як параноя знову підвела голову. Куди мене везуть? Чому мені не зачитали права? Та й взагалі, як я відключилася? Враховуючи все, що відбулося за сьогодні, це мене лякало. Настільки, що я почала важко дихати, а серце забилося як божевільне. Я спробувала підвестися з лави, але ноги не хотіли мене тримати. Прислухалася до свого стану та вловила легку слабкість. Це може бути клаустрофобією? Хоча мене ніколи не замикали у невеликому просторі, тож я невпевнена. Злякавшись ще сильніше (хоча здавалося б, куди ще), я почала барабанити кулаками об стіни. Через декілька хвилин моїх марних криків і ударів, я зрозуміла, що мене ніхто не чує, ну чи їм байдуже, і вони не збираються на це реагувати. У будь-якому випадку сили треба берегти, вони ще можуть стати в нагоді.

Не знаю, скільки часу пройшло. Може півгодини, а може, п'ять хвилин, які видалися мені вічністю. Поки ми їхали, я встигла зрозуміти, що швидкість була дуже низька, до того ж, ми часто призупинялися. Це вселило в мене надію, що їдемо ми завантаженим містом, а не трасою в якийсь ліс, де мене непомітно прикопають. Так, я була б не я, якби не уявила найгірший варіант. Але на той момент я ще не знала, що означає насправді найгірший варіант.

Нарешті машина зупинилася і через кілька секунд двері почали повільно відчинятися, впускаючи яскраве світло і свіже повітря з вулиці. Я заплющила очі від різкого переходу і пропустила момент, коли до мене підійшов чоловік і грубо схопив. Піднявши як шкідливе кошеня за шкірку, він поставив мене на ноги. Ці дві непотрібні кінцівки все ще не хотіли тримати на собі мою вагу, тому чоловікові довелося притримувати мене за плечі, наполегливо підштовхуючи до виходу.

Варто мені було опинитися поза стінами цієї камери на колесах, я одразу відчула себе краще. Зникла слабкість, запаморочення, я змогла стояти і йти без чиєїсь допомоги, вдихнути на повні груди (навіть не помітила, що раніше було важко дихати). Дивно однак. Може й справді клаустрофобія.

Довго радіти повернутій силі мені не дали. Два величезних як скеля чоловіки опинилися по обидва боки від мене, і пішли вперед, потягнувши мене за собою на буксирі.

«Прям конвой якийсь», – подумала я, не пропустивши можливості фиркнути.

Але наступного моменту мені розхотілося обурюватись і тим більше сміятися. Я опустила очі на свої руки і там нічого не побачила. Тобто я явно відчувала, як мене міцно тримають з двох боків і тягнуть вперед, але на зап'ястях не було чужих рук. Я хитнула головою, навіть міцно замружилася, але нічого не змінилося. Подивилася на чоловіків: вони спокійно йшли поряд, трохи попереду. Їхні руки були розташовані рівно по швах. Я спробувала смикнутись вбік, але мені лише міцніше стиснули зап'ястя і наполегливіше заволочили. Що ж, здається, кошмар продовжується.