Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

– Зі мною все добре, – проговорила приглушено, ковтнувши гіркий клубок у горлі. Я сильна і з усім впораюся. – Ось резюме Дмитра Івановича, подивіться, чи підходить він для роботи помічником.

– Ти як вважаєш, підходить він чи ні?

– Думаю, підходить.

– Тоді нехай приступає.

– Добре, – погодилася нерішуче, адже Олександр Миколайович навіть резюме не подивився і жодного запитання Дмитру не поставив. Таке відчуття, що йому взагалі все одно, хто його помічником буде.

– І ще, забери свої речі, – уже маючи намір вийти, почула я і побачила подарунковий пакет, який начальник витягнув з-під столу. – Вони висохли.

– Дякую, – ледь видавила крізь зціплені зуби, помічаючи ухильний погляд Дмитра.

Що ж, сподіваюся, скоро чутки не стануть доповненими деталями, а то це буде вже занадто. Уявляю, що можуть придумати в компанії, якщо про це хтось дізнається.

– Можна, Олександре Миколайовичу.

– Заходьте, Маріє Петрівно, – промовив начальник, коли у двері постукали, а потім подивився на мене. – Мої речі можеш принести, коли буде зручно, я не поспішаю.

Ну, все, можна вже ні на що не сподіватися!

Якщо я думала, що Марії Петрівні знадобиться хоча б день, а то й два дні, щоб поширити необґрунтовані чутки, то дуже помилилася. Уже до кінця робочого дня на мене всі дивилися так, немов у мене з'явилося третє око. Причому воно постійно переміщалося з чола на потилицю, таким було це спостереження з усіх боків.

Утім, доводити щось комусь я навіть не думала. Практика показує, що чим більше говориш, ти більше занурюєшся в ці слухи. Загалом, собі дорожче. Краще вже просто пропустити все повз себе, адже так швидше всі забудуть про ці безпідставні домисли. Але, треба віддати належне Олександру Миколайовичу, допоміг – так допоміг. І потрібно було йому згадувати про свої речі. Таке відчуття, що він просто боявся, що я їх собі на пам'ять залишу, а не поверну йому. Напевно, дуже дорогий спортивний костюм мені випадково дістався.

Заїхавши, як і планувала, в клініку, я написала заяву про відмову від лікування і отримала рецепт від лікаря на знеболювальні препарати та інші препарати, що укріплюють організм. Одразу ж купивши все необхідне, я поспішила в ресторан, у якому ми домовилися зустрітися з Віолою. Особисто для мене вечір із подругою був найкращим вибором, усе-таки залишатися на самоті мені зовсім не хотілося. Я боялася своїх абсурдних думок, які все частіше з'являлися в моїй голові.

– Ти затрималася, – щойно я підійшла до столика, промовила Віола.

– Затор.

– Нехай буде так, – похитавши головою, погодилася з моєю брехнею подруга, адже я пішла з роботи на півгодини раніше, щоб встигнути в клініку. Але, звісно, їй про це говорити не буду. – Розповідай, що відбувається?

– Ти про що? – Насупившись, запитала скептично й узяла в руки меню, немов якийсь захисний бар'єр, яким можна закритися від її проникливих очей.

– Поліно, ти несподівано вирішила звільнитися, пропадаєш десь. По фірмі взагалі розлетілися чутки, що ви з Олександром Миколайовичем увесь цей час жили разом, а зараз вирішили розійтися, тому ти йдеш. Ви справді жили разом?

– Ні.

– Тоді звідки в тебе його речі?

– Я напилася в барі, – зізналася відверто.

– Більшої нісенітниці я в житті не чула.

Не стримавшись, я широко посміхнулася, з цікавістю дивлячись на подругу. Тобто, коли я кажу правду, вона не вірить, але в чутки повірила без зайвих запитань. Що це взагалі за логіка? Хоча, я ж не ходила по барах ніколи, тому частково моя правда теж звучить нелогічно. Шкода тільки, що звичний порядок життя для мене вже давно втрачено.

– Гаразд, більше ні про що в тебе не питаю. Розкажи краще про нового помічника, який сьогодні приходив. Ти дивилася його резюме, він одружений?

– Не одружений.

– І? Я жадаю подробиць!

Розповівши все, що тільки могла згадати про майбутнього помічника, я весело сміялася, розмовляючи з Віолою на різноманітні теми, насолоджуючись нашою вечерею. Такий відносно спокійний вечір виявився на рідкість розслаблюючим. Ми згадували дні, коли тільки познайомилися. Віола розповідала, що вона думала про таку вискочку, як я, у якої навіть кожна кома мала стояти на правильному місці. Щоправда, вона також поділилася сльозливою історією про те, як важко їй було, коли я вперше після її влаштування на роботу взяла тижневу відпустку, щоб поїхати додому. Олександр Миколайович виявився тим ще міцним горішком, з яким дуже важко знайти спільну мову.

Закінчилася наша вечеря на приємній ноті, і ми одразу ж попрощалися, вирушивши по домівках. Завтра буде ще один робочий день, перед яким слід добре відпочити. Ось тільки, не встигла я навіть доїхати додому, як мені надійшов дзвінок від начальника. Реально, я навіть мимоволі напружилася, коли побачила, хто саме телефонує. У голові відразу ж промайнули думки про те, що ми щось не встигли зробити, виникли проблеми на будівництві або терміново знадобився якийсь звіт. У мене, якщо чесно, навіть нога злегка сіпнулася, після чого мені довелося з'їхати на узбіччя, щоб спокійно відповісти на дзвінок.

«Знову п'єш?»

– І вам добрий вечір, Олександре Миколайовичу, – відповіла спокійно.

«Значить, не п'єш. Чудово. Приїжджай до мене»

– Щось сталося?

«Приїжджай, дізнаєшся все на місці»

Відкривши рот, щоб ще раз поставити те саме запитання, мені довелося проковтнути всі невисловлені слова назад. Олександр Миколайович, як справжній джентльмен, взяв і завершив виклик. Просто чудово! Мене тільки одне цікавить, хіба я схожа на людину, яка зірветься і буде на ніч глядячи їхати до начальника незрозуміло навіщо?

Виявилося, я не тільки схожа на таку людину, а й є нею. За тридцять хвилин я вже була на контрольно-пропускному пункті в елітний комплекс, мило посміхаючись охоронцеві.

– Ви знову до нас? – Посміхнувся у відповідь чоловік, багатозначно подивившись на мене.