Читати книгу - "Азад Мунаді, Андрій Касьянюк"

Гадар замовчала, утворивши важку тишу.

– Згідно з ним, – зітхнувши, продовжила вона, – десь тридцять п’ять років тому, космосом почав літати робот-ШІ з такими можливостями, що просто розуму незбагненно… Цей робот, «Бог», він прилітав на планети, на котрих тривала довга та кровопролитна війна. Він знаходив серед воюючих найдобрішого тубільця, що зазвичай був дитиною, і саме такій особистості він, у вигляді місцевого Бога, робив деяку пропозицію… неймовірно складну, – вона потерла підборіддя. – Я була такою дитиною. Але не можу сказати що саме він пропонував, бо інакше помру… та і не хочу казати, якщо чесно… але… – жінка затягнулася. Після чого провела рукою по волоссю, оминаючи ріжки, та так і замовчала.

Знов утворивши важку тишу.

– Все ж таки, я хочу дещо сказати, – продовжила Гадар. – Я… знаєте, я не шкодую про свій вибір. Не того разу, коли була дівчиною, не потім, коли Бог повертався до мене під час інших війн – я стала його тубілкою-провідницею у своєму світі, тож ту пропозицію він знов робив мені. І я завжди погоджувалася. Бо… знаєте, вони були гідні цього. Але ж… але… – жінка повела поглядом, намагаючись сказати дещо. – Знаєте, якби я могла повернутися в минуле, я би все одно вчинила, вчиняла би так же… але… – вона зітхнула. – Я просто хочу сказати, що у мого вибору важкі наслідки: червінці, та й мешканці на інших планетах, вони стали підозрілими один до одного, бо не розуміли чому це відбувається… вони бачили певну закономірність, і вона мала би заспокоїти більшість… але вони все одно боялися. Боялися, і ставилися до усіх вороже. Тож жити стало якось сумно – немов почалася чергова війна, але мовчазна. І я… я… – червінка опустила погляд, знов будучі не в змозі висловити те щось.

 Раптом вона невесело хмикнула, протягнула руку, взяла дещо за кадром, і виставила перед собою дитячий малюнок олівцем.

І, нарешті, сказала те "щось":

– Живіть мирно. Це важливо. І для того, щоб відвернути вашу увагу від війн, щоб ви забули про них, мій посланець містить деяку цікаву інформацію. Вона про космос, та про розташування інших заселених планет, зокрема моєї, тож вам буде чим зайнятися, хех. А я ж… я не шкодую, що погодилася на пропозицію Бога, – вона подивилася зверху на малюнок.

На ньому була намальована маленька дівчинка у білій сукні, а перед нею, в рясі та на кортах, сиділа червоношкіра істота з ріжками на голові…

…та усмішкою на вустах.

Червінка зникла. Знов, вкотре, утворивши важку тишу.

Першим серед присутніх поворушився Левець. Він похитав головою, та подивився на Ганну: та стояла бліда, випрямившись, і не рухаючись. Що здивувало чоловіка – невже президентка та колишня військова повірила у цю казку про зустріч із Богом?

– Якась маячня. Втім, може, зв’яжемося з росіянами? Можливо, після цього вони будуть більш готові до миру?

– Так, зв’яжіть нас, – безвиразно, одними вустами сказала жінка.

Дмитро невпевнено усміхнувся, і дав знак зв’язати їх.

Через десяток секунд на екрані з’явився президент Росії.

І президентка України спитала його:

– Ви вже чули?

– Так.

– Здавайтеся.

– Ні.

– На вас же всі тиснуть… здавайтеся.

– Ми переможемо вас, – він посміхнувся.

– Ми скинемо на вас бомбу! – українка нарешті набула емоцій.

Злих.

– Спробуйте. Тоді ви самі будете засипані радіоактивним попелом!

– Здавайтеся!

Вона крикнула, і в цю мить інтерфейс нагадав, що скидання бомби заплановане через п’ятнадцять хвилин.

– Русскіє не здаються, – сказав чоловік, і відключився.

– Тварі! – колишня військова не стримала почуттів, коротко істерично зойкнула, а потім почала гупати руками по приладній панелі.

Усі присутні здригнулися, і, повернувшись, шоковано дивилися на президентку; а також на панель, від котрої відлітали кнопки, уламки пластику… та краплі крови.

Через пів хвилини Левець смикнувся, виходячи з такого довгого заціпеніння, і сказав:

– Все буде добре, Ганно… ми дотиснемо їх погрозами, дипломатією…

– «Відвернути увагу від війн»! – Ганна припинила вирувати, та зі скаженістю подивилася на Дмитра. – Усім буде насрати на нас! Ми так і продовжимо дохнути! – вона знов підняла покривавлені руки, бажаючи гупнути ними попри біль, але стримала порив саморуйнації: – Ми скинемо бомбу! Іншого вибору немає… – останню фразу вона сказала, опанувавши себе. А далі вона заговорила тихими швидкими словами: – Дмитро, я би хотіла цього не робити, невже ти думаєш що я чудовисько? Я би не робила цього… просто немає вибору. Запропонуй мені реальний варіант як закінчити війну… запропонуй… запропонуй…

Жінка зациклилася на цьому слові, а потім смикнулася, та з відстороненим поглядом пішла із зали, сповненої приголомшливим мовчанням.

За декілька хвилин людина дісталася гостьової кімнати, де залишився чекати перемовник від ООН, Азад Мунаді. Годинники блимнули, показавши «17:54», а двері розчинилися, показуючи чоловіка, що спустошеним сидів на краю ліжка, перед чорним екраном телевізора.