Читати книгу - "Азад Мунаді, Андрій Касьянюк"

Він стрепенувся, та обернувся до людини, що мовчки зайшла у кімнату.

– Ганно… – він встав, а жінка зупинилася за кілька кроків від нього. – Ти…

– Скажи, будь ласка, – обережно перебивши його, попросила вона.

– Що сказати? – не зрозумів чоловік.

– Що він тобі запропонував, – тихо пояснила вона.

– Я… – жива людина пересмикнула плечима та повела поглядом убік. – Я же помру, – його голос також тихішав. – Ви можете спробувати… хоча би спробувати дотиснути їх… а я же перетворюся на попіл, ти же знаєш…

– А я перетворю на попіл інших, – шмигнувши носом, тихо сказала українка. – Я теж хочу стати пацифісткою… благаю тебе, – вона ступила до нього, та поклала свої покривавлені руки йому на груди. Зазирнула знизу-вгору йому в очі: – Я не хочу вбивати людей. Дай мені причину…

Чоловік осунувся, подивився їй в очі, і тихо спитав:

– Ти що, не можеш без цього?

– Я… вибач… допоможи… – її очі сповнилися сльозами, заважаючи їй бачити його; та вона не кліпала, адже їй було б нестерпно бачити Азада – людину, котру просила померти.

– Якщо це допоможе тобі… вам… – людина опустила голову, – я скажу…

Він осунувся ще більше. А на його обличчя набігла тінь.

– Я скажу… – повторив чоловік, швидко блідніючи; він пересмикнув плечима, а коли підняв руку, щоб поправити комір, то стало видно, що вона легенько тремтить. – Трясця… невже помирати настільки страшно? – подивившись на людину поруч із собою, беззахисно спитав парубок у нежиттєрадісної дівчини.

Ганна нарешті скліпнула сльози, зазирнула йому в очі, а потім мовчки обійняла небайдужу їй людину.

– Я… – чоловік не обійняв у відповідь, а замість цього подивився перед собою, над головою жінки. У цей час його свідомість була захоплена гарячковим круговертям думок. – Я продумаю, що сказати… і скажу… почекай, будь ласка, хвилинку…

– Звичайно, – тихо відповіла Ганна, дивлячись на цифри «17:59», та на значки виклику від Левця.

Азад Мунаді кивнув, та заплющив очі.

Занурюючись у темряву.

«Я не хочу, щоб люди перетворювалися на попіл, тож скажу… – людина ковтнула, та знов кивнула. – Тоді, у вісімдесят дев’ятому, на дев’ятому році війни… мені було років шість. І в той день, опівдні, я тоді просто грався на задньому дворі нашого будиночка: сонце гріло, пташки щебетали, вдалині лунали вибухи… а потім я почув його голос. Я обернувся, і помітив доброго старика. Він насправді був добрим до мене – не таким, як радянські солдати… і він запропонував мені убити усіх людей, котрі були причетні до нищення мого народу: радянських політиків, дипломатів, військових… громадян… взагалі всіх тих, не зважаючи на вік і стать, хто довгі роки не припиняли вбивство мого народу…»

Годинник блимнув «18:00», і колишня радянка міцніше обійняла афганця: чи то стримуючи себе, чи то силячись дати цій людині хоч краплю тепла за те добро, що вона…

«…треба було просто погодитися, дати добро… ну і… – жива людина розплющила очі, бажаючи бачити білий світ, – я відмовився».

Азад Мунаді ковтнув, кивнув, та нарешті обійняв Ганну, морально готуючись розсипатися попелом.

Зокрема, частково, по плечах і цієї українки.

Котра, можливо, з чиєюсь точки зору жити була не гідна. Але вона жила.

Зокрема. Частково.

Завдяки добрій людині.

– Я не хочу, щоб люди перетворювалися на попіл, – людина розімкнула обійми та ступила крок назад, немов розсипаючись попелом, – тож мовчи.

Ганна зупинилася, та опустила голову. А ще.

Плечі.

– Я… – почувалася спустошена, немов насправді спалена зсередини, – спробую… спробуємо без цього. Але, якщо вони зволікатимуть…

Українка підняла голову, і її очі блимнули рішучістю.

Кінець