Читати книгу - "Як вибратися з гри або спробуй вижити до ранку, Argentum"

– Зачекай! Треба зачинити службовий вихід. – відповів Славік. – Не хочу повторювати ту ж помилку. – продовжив він і «швидко» рушив у коридорчик до дверей.

– Готовий? – нервово запитав Тимур, на що хлопець кивнув. – Тоді... х-ходімо. Напевно...

Вони повільно відчинили двері. Зовсім трохи, щоб перевірити його реакцію. Але воно стояло, ніби не бачило хлопців. Вони переглянулися і водночас переступили поріг.

– Все буде добре... – тихо говорив Славік.

Тимур хотів повірити в ці слова, хоча це погано вдавалося. Він сильно закусив губу, щоб відволікти себе фізичним болем, але коли не відчув його, то згадав, що в грі вони нічого не відчувають. Це роздратувало, але водночас трішки заспокоїло.

Вони повільно ступали крок за кроком, але монстр не реагував, ніби все ще не бачив їх, а коли хлопці підійшли ще ближче, то воно просто зникло.

Тимур несподівано впав на коліна, шумно видихнувши.

– Бляха, це якісь коти і миші! – роздратовано викрикнув Ярослав. – То воно доганяє, ми втікаємо, то ми підходимо і воно зникає.

До магазину під'їхала якась машина і їхала прямо на хлопців. Вони не встигли відреагувати й відійти, і коли вони подумали, що це кінець, дивлячись на світло вкінці тунелю, машина проїхала крізь них.

– Можна вважати, що нас збила машина, ммм? – риторично запитав Славік.

– Не знаю... Падло, у мене ледь серце не випригнуло з грудей. – відповів хлопець, дивлячись на машину. – А ось і клієнт. Треба йти. – продовжив він і встав з колін.

– Оце нас життя помотало, Тимурчик, і заручниками були, і в гру потрапили, і машина збила. – почав перераховувати Ярослав.

– Ага, от тільки батькам не варто розповідати. Мама до сих пір не може відійти від того, що ми були заручниками у тому магазині. А пройшло вже більше року. Я не хочу, щоб у мами з'явилася сивина передчасно.

– Ну це так. Та й я невпевнений, що нам повірять на рахунок гри.

– У це складно повірити. – погодився хлопець, киваючи. – Не життя, а програма: «Спробуй зберегти здоровий глузд або потрап у психлікарню.»

– Ага, і отримай пожиттєве житло в подарунок. – усміхнувся Славік. – Шикарна програма, я тобі кажу.

– Моя улюблена. – саркастично промовив Тимур і попрямував до магазину, щоб виконати завдання.

«Обслужіть клієнта»

Цього разу це була жінка. Тимура це засмутило. Єдиний клієнт, який йому сподобався і відчувався, наче жива людина, а не просто NPC це безхатько. Він і про небезпеку попередив, і відволік монстра, хоча навряд чи це розумів, якби міг розуміти впринципі. Але все ж це було хоч якоюсь живою частиною гри.

– Хочу безхатька...

Після секундої паузи Славік вибухнув сміхом і тільки тоді Тимур зрозумів, як він виразився.

– Ой, я не це хотів сказати. – почав пояснювати хлопець, але друг все ще сміявся.

– Тимурчик, я і не знав, що в тебе такі вподобання. – сміючись, говорив Ярослав. – Не хвилюйся, тепер буду знати.

– Ні-ні, це не так! Трясця, Славік!

– Ну ладно-ладно. – здався він, аби не дратувати друга ще більше. – Але не думай, що я про це забуду. – хитро усміхнувся хлопець. Тимур знав, що його цим підколювати будуть ще дуже і дуже довго.

– Тц. – цокнув язиком хлопець, прямуючи до морозильної камери.

Жінка поїхала, а перед очима з'явилося наступне завдання:

«Викиньте сміття»

– Йди, прибирай. – відмахнувся Тимур.

– Йду-йду. – відповів Славік.

Він поніс перший пакет сміття до службового виходу. Але коли він переступив поріг магазину, то зрозумів, що хтось пильно на нього дивиться. Ярослав поглянув вправо, не обертаючи голови, лише погляд кинув. За ним, стоячи за стіною, спостерігав монстр. "Він мене вже починає бісити!" Славік його проігнорув і підійшов до смітника, викидаючи пакет, а тоді пішов за наступним.

– Славік, довго ще? – запитав Тимур.

– Останній залишився. До речі, Тимур, допоможи, будь ласка.

– Що таке? – запитав хлопець і підійшов ближче.

– Потримай вхідні двері.

– Навіщо...? – напружено запитав хлопець, примруживши очі.

– Та от... – почав Ярослав. –  там за поворотом монстр стоїть і дивиться. Не знаю, що буде, коли я викину останнє сміття.

– І ти про це говориш тільки зараз!? – кричав хлопець.

– Ну, він мене не чіпав поки що. Але зараз залишається останній пакет і я невпевнений чи не нападе він знову.

– Ха... – розсерджено зітхнув Тимур. "Баран, який намагається справитися зі всім сам." – Гаразд. Тільки будь акуратним... А то я тебе з-під землі дістану. Зрозумів?

Славік засміявся:

– Зрозумів. Не хвилюйся.

– Не хвилюйся, каже! – говорив сам до себе Тимур, підходячи до вхідних дверей. – Як тут не хвилюватися!? У мене друг – ідіот!

– Я все чую.