Читати книгу - "Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я крутнулася на п’ятках і вже хотіла піти геть, коли мене силоміць розвернули в протилежний бік і нахабно притиснули до чоловічого тіла.
- Що...? - але я не встигла сказати щось ще, бо наступної секунди мене не менш нахабно поцілували. Я б обов’язково врізала цьому зухвальцю, але поцілунок закінчився так само швидко, як і почався.
- Вибачте, - промовив він, відпустив мене і навіть зробив крок назад.
- Що...? Як...? Чому...? - я була настільки шокована, що не могла зібратися з думками. Мало того, що до цього мене ніхто не цілував... але зробити це так... Це було взагалі небачено. Хоча, якщо бути чесною із собою до кінця... це було приємно... і зворушило такі струни душі, які ніколи раніше не звучали ні для кого.
- Ще раз... вибачте... - він зробив ще один крок назад. Здавалося, він боявся мене... але розкаяння, справжнього розкаяння, на його обличчі не було ні йоти.
- Навіщо цілувати, а потім просити вибачення? Що це взагалі було?! І я вимагаю відповіді, і негайно! - здається, я опанувала нове вміння - кричати пошепки.
- Ви повірите, якщо я скажу... що ви мені сподобалися?
- Що...? - і знову відібрало мову. Такий досвід у моєму житті був новим. Місцеві лорди ніколи не зізнавалися мені в своїх почуттях... У порівнянні з моїми сестрами, я була просто ходячою катастрофою. Кому таке треба? А тут охоронець... З ним точно щось не так... якби ще зрозуміти що саме.
- Ви здивовані? - чи то запитав, чи то ствердив він.
- Скоріше, я шокована.
- Розумію...
- Ні, не розумієте... Це все не має ніякого сенсу... Ви або безстрашний, або просто божевільний.
- Вам здається, що мій вчинок божевільний?
- А вам ні? А якби я просто заголосила на всю округу? Вас би стратили на місці...
- Ви не така...
- Що? Не така? Яка не така? Ви стверджуєте, що знаєте мене? - це прозвучало просто обурливо.
- Звичайно, я не мав можливості дізнатися про вас надто багато... але дещо абсолютно зрозуміло.
- І що ж вам зрозуміло? - я склала руки на грудях і відкрито виражала свою злість.
- Ви не дуже хороша актриса, ви не хочете заміж за принца і ви щось задумали.
А ось це вже було погано...
Я відчула, як мої пальці похололи, а жест, який нещодавно виражав злість, тепер став захисним, наче тільки це могло вберегти мене від цього небезпечного чоловіка, що стояв переді мною.
- Здається... я ніде не помилився...
- Я не розумію про що ви. Якщо ви не бажаєте проблем, краще нам розійтися. - Я дуже переживала, що охоронці, які стояли на окраїнах нашого табору, могли нас почути. Хоча, певно, ще більше я боялася, що хтось із моєї свити прокинеться. Тоді біди не оминути.
- Не треба боятися... Я нікому нічого не скажу... Я хочу допомогти.
- І я маю в це повірити? Ви готові зрадити свого принца?
- Це складне питання...
- Ні, дуже просте. Ви готові діяти всупереч волі принца і допомогти мені?
- А якщо це не всупереч його волі? - якось загадково сказав охоронець.
- Не розумію...
- А якщо принц так само не хоче цього шлюбу, як і ви...
- Не хоче? Він наказав вам... позбутися мене? - я спитала це цілком серйозно, на що він лише розсміявся.
- Ні... я не отримував такого наказу... Я просто знаю трохи більше про нього і його бажання.
- Цікаво. І що ж у нього за бажання?
- Як у всіх... бути щасливим. І хоч для королівських осіб це іноді важко, він не готовий здаватися в цьому питанні. Тому, якщо ви бажаєте... хм, скажімо так, моєї допомоги... натякніть. Мої почуття щирі... принцесо...
- ... Я подумаю... подумаю над тим, що ви мені сказали... А зараз... добраніч, - я різко розвернулася і була готова не те що йти, а втікати від нього. Настільки бентежний і незрозумілий був цей чоловік... так само як і вся ситуація - дивна й лячна. Він не вписувався в мої плани. Він міг стати як корисним помічником, так і тим, хто все зруйнує. Тож варто було обдумати все дуже добре.
- А поцілунок на добраніч? - почулося тихо за спиною. Я вухам своїм не повірила! Різко розвернулася і побачила глузливу, але разом з тим милу посмішку. - Жартую... не нервуйте, принцесо, я не зашкоджу вам, - на це я вирішила нічого не відповідати, лише знову сказала:
- Добраніч...
- Еліас.
- Що?
- Моє ім’я... Еліас, якщо ви забули.
- Пам’ятаю... - цілковита брехня. Але тепер його ім’я я точно не забуду.
- Звичайно, добраніч...
І, може, мені здалося, та останнім словом прозвучало моє ім’я, або це вітер прошепотів його, лагідно лоскочучи листя дерев.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно», після закриття браузера.