Читати книгу - "Шазілір. Заборонений день, Олена Гриб"

– Ось, – невпевнено замимрила Саріна, уникаючи дивитися на співрозмовницю. – Соммер дуже її любив. Тільки нею й користувався. Не розумію, яким боком вона стосується… його справи.

«Прямим! По-перше, він не марив – лампа існує. По-друге, в ній ніколи не було олії, тобто її ніколи не запалювали. По-третє, візерунок на лампі Алланіди такий самий, як і на цій. І десь я його вже бачила. Не в торговому домі – там усе приладдя сучасніше, з претензією на вишуканість та розкіш. Точно не в архіві. У вітальні Аріали Дайри? На «Золотій лілії»? Чи в одному з відділів магістрату?» – міркувала Міка дорогою до центрального майдану.

На неї чекала звична рутина. Адже обов’язково заявиться хтось із дрібним запитом і поводитиметься так, ніби від цього залежить доля світу.

І список вимагав уваги. Клята «Червона лілія»! Ех, якби її затримали шторми! На жаль, із кораблями Ректа ніколи й нічого не траплялося. Бурі обминали їх, морські розбійники взагалі не помічали, дикуни з далеких земель не намагалися спалити чи потопити. Немов чаклунство якесь, чесне слово!

Остання думка вразила Міку. Вона звикла до того, що обдарованість – це для людей. Так звані чаклуни могли впливати на розум і тіло живих істот: щось внушати, наказувати, лікувати…

І вбивати.

А якщо припустити, що хтось із них умів працювати з неживими об’єктами? Наприклад, створював обереги? Та не традиційні шазілірські віночки із сухих трав і вимочених у росі ниток, а справжні магічні речі! У жодному з архівних манускриптів про таке не згадувалося, проте місто знало не так багато обдарованих. Як мовиться у старому прислів’ї, те, що у твоїй отарі всі вівці білі, не означає, що чорних не існує взагалі.