Читати книгу - "Жахослов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А ви як гадаєте? Хтось його впустив. Одяг втримав його майже всього вкупі, і тільки завдяки йому ми можемо бути впевнені, що знайшли всі уламки.
– «Людина-видимка».[182] Розбита, наче скло. – Міллі-Лу окинула поглядом уламки, потім здивовано звела брови. – А ви справді впевнені, що знайшли всі уламки?
– Це сталося тут, тож так, ми цілком упевнені.
Міллі-Лу постукала ногою.
– Пильнуй, щоб самій не впасти. Навіть не заморожена людина на цементній підлозі переламає собі всі кістки. Якщо тільки тут можна уникнути замороження. Mirabile dictu,[183] але я теж трохи мерзну.
– Алілуя, – промовила я і подалася до дверей.
– Не так швидко. – Моя шефиня дістала із сумочки «Полароїд» і передала мені, потім витягла звідти фотоапарат «Пентакс». – Нам потрібні фотографії обох тіл.
Дені Вашинґтон скептично насупилася.
– Гаразд, я хочу зробити фотографії. Не обов’язково для публікації, але якщо вони й потраплять до друку, твоє ім’я згаданим не буде.
– Для цього знадобиться небияка хитрість, – промовила коронер, не зводячи недовірливих очей з Міллі-Лу, яка почала клацати «Пентаксом».
– Нічого такого, – відповіла моя шефиня. – Я ж маю зв’язки.
Вона зупинилася і знаком наказала мені зробити кілька полароїдних знімків, але я була така незграбна з моїм забинтованим пальцем, що вона забрала в мене апарат і зробила все сама. Потім знову взялася за «Пентакс». Коли закінчилася плівка, вона зарядила нову і змусила дівчину знову витягнути Кору Паттерсон.
– Гаразд, – сказала вона, коли закінчилася друга плівка і касета «Полароїда». – То в чому жарт? Вочевидь, ти не можеш проводити розтин, доки вони не відтануть, тож годі твердіти, що вони замерзли на смерть. Хіба не так?
Дені Вашинґтон вагалася.
– Можливо, так, але я підозрюю, що існує ще одна, супутня причина.
– Справді? – Міллі-Лу поклала руку їй на плечі. – Не треба тримати це в собі, люба, ти знаєш, що можеш розповісти мені все.
– Так, певно, що можу. – Дені Вашинґтон вивернулася з-під її руки.
– Ну ж бо, – і далі підлещувалася Міллі-Лу. – Хоча б розкажи мені, чому ти вважаєш, що існує якась супутня причина. Люсі, ти записуєш? – додала вона.
Я помахала їй своїм пораненим пальцем, і вона вмить знайшла в сумочці вузький блокнот і ручку. Усі ми в «Джонсі» вважали сумочку Міллі-Лу дивом природи, не менш приголомшливим, ніж електрика або качкодзьоб.
– Згадай, хто написав тобі ті чудові рекомендації, яких ти потребувала для вступу в медичне училище.
Дівчина зітхнула.
– Ви ж знаєте, це моя майбутня робота.
– Знаю. Я не хочу, щоб у тебе потім були неприємності. Я ніколи цього не допускаю, хіба ж ні?
Дені Вашинґтон похитала головою, хоча й зараз її обличчя не виявляло особливого ентузіазму.
– Справа в тому, де їх знайшли.
– О, так, у холодильнику, – сказала Міллі-Лу. – Мабуть, на сільськогосподарському підприємстві. Це був… е… родинний бізнес?
Дені Вашинґтон знову похитала головою.
– Ні.
Пауза.
– Їх знайшли не в холодильнику.
– Невже. – Міллі-Лу так і розпирало зсередини. – Де ж тоді?
– Пам’ятаєте пожежу, що сталася на Східній 27-й вулиці, між Труст-авеню і Пасео? Ці двоє – мешканці згорілого будинку. Пожежники знайшли їх у їхніх кімнатах. Вирішили, що вони задихнулися від диму. Доки не торкнулися їх.
Енциклопедичний мозок Міллі-Лу швидко запрацював.
– Шість мешканців, четверо госпіталізовано, двоє загиблих – ці двоє і є загиблі?
– Імена не розголошуються до оповіщення родин потерпілих, – процитувала Дені Вашинґтон. – Обох знайшли в її квартирі, хоча він мав власну.
– Хто ще про них знає?
– Окрім мене і мого боса… – Коронер замислилася на мить. – Пожежник, що знайшов тіла. Двоє медичних працівників. Той ідіот, що впустив містера Фолі, і троє наших, що допомогли йому зібрати уламки.
Тепер уже Міллі-Лу набула скептичного виразу.
– Це ж сила-силенна людей, і всі мовчать, – сказала вона. – Я ніколи не стикалася з такою кількістю людей, що тримали б рота на замку. Принаймні із часів мого батька.
– А що розповідати? Двоє людей знайдені замерзлими на смерть у будинку, охопленому пожежею. Мабуть, їх тримали в холодильнику, а пожежу влаштували, аби знищити докази. Можливий підпал і вбивство – ніхто не плескатиме язиками, доки триває слідство, бо ніхто не хоче втратити роботу. Це дивно, але не найдивніша річ, яку трапляється чути на світі.
– Я знаю кілька історій, від яких волосся на голові стане дибки. Ну, принаймні в неї. – Вона кивнула в мій бік. – А ваше розгладиться. Хіба що ви, мабуть, їх уже чули. Хай там як, ніхто ще не встиг обміркувати події, що сталися два дні тому. Відтоді трапилися ще як мінімум дві пожежі. Плюс люди, які без будь-яких, навіть найменших, пожеж умирають просто від спеки.
– Ці двоє – може, їм відімкнули комунальні послуги за несплату? – спитала Міллі-Лу. – Багатьом людям відімкнули, тому що вони не могли сплатити рахунки. Жодної електрики, жодних кондиціонерів.
– Не знаю, – відповіла Дені Вашинґтон. – Але я знаю адресу. Їздила туди в пошуках житла. І будинки в тому районі скрізь старі, ще вікторіанської доби. Там немає центральної системи кондиціонування, навіть вбудованих кондиціонерів немає. Доводиться користатися віконним кондиціонером, постійно вмикати його – а це дуже дорого. Це якщо паскудні кабелі взагалі витримають навантаження і не замкнуть.
Міллі-Лу зробила останній запис і запхала ручку і блокнот в сумочку.
– Нам конче необхідно це перевірити.
– Перевірити що? – не зрозуміла я.
Будинок, хоча й обгорілий скрізь, усе ж стояв. Ніхто навіть не почав забивати діри, що зяяли на місці вікон і дверей. Паркан здебільшого являв собою тонку дротяну сітку, прибиту до просілих дерев’яних стовпів, лише перед вхідним двором виднілася металева огорожа. Частини її були з’єднані ланцюгами між собою, а попереду красувалося попередження:
«ПОЛІЦЕЙСЬКА ОГОРОЖА: НЕ ПЕРЕТИНАТИ».
Я подумала, що цей напис навряд чи здатен когось віднадити, як прямі сонячні промені, що били з немилосердного безхмарного неба.
Міллі-Лу довелося припаркувати машину за півкварталу звідти. За ті кілька хвилин, що ми поверталися пішки до будинку, я запитувала себе, чому так квапилася покинути морг. Моя керівниця страждала ще більше за мене. Її обличчя, на якому й без того завжди грав рум’янець, тепер зовсім розчервонілося. Я запропонувала зробити кілька фотографій і повернутися пізніше.
– Потім прохолодніше не стане, – промовила Міллі-Лу, майже задихаючись, – Тільки ще й світла не буде.
Перш ніж я встигла спитати, чому не можна скористатися ліхтариком, вона вже рушила до вузького проходу між відгородженим згарищем і сусіднім будинком. Я рушила слідом. Принаймні сусідній будинок кидав хоч якусь тінь.
Крізь дротяну сітку Міллі-Лу зробила своїм «Пентаксом» кілька фотографій,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жахослов», після закриття браузера.