Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви не відмовитеся від маленької фінансової подяки? — боязко спитала Рейчел.
Водій зареготав:
— Не варто, мем! Нас же кличуть лицарями доріг, пам’ятаєте?
— Що ж… тоді дякую.
— Завжди будь ласка! — чолов’яга подарував їй свою сонячну посмішку, яка видавалася недоречною в ці темні години.
Рейчел посміхнулася у відповідь і обережно повела машину через парковку до дороги. Вона подивилася в обидва боки траси і вже за п’ять хвилин прямувала платною автомагістраллю на північ. Кава допомогла їй сильніше, ніж вона на те сподівалася. Вона відчувала, що повністю прокинулася — жодного натяку на втому, широко розплющені очі нагадували маленькі блюдця. Легкий страх повернувся до неї. Знову це абсурдне відчуття, ніби нею маніпулюють. Кабель акумулятора висмикнувся з клеми…
Аби вона затрималася достатньо надовго, аби…
Рейчел засміялася нервово. Достатньо надовго, аби що?
Аби щось невідворотне могло трапитися.
Це було тупо. Смішно. Однак, попри все, Рейчел все швидше і швидше гнала маленьку машину.
О п’ятій ранку, коли Джад намагався захиститися від скальпеля, якого вкрали з чорного саквояжа його доброго друга доктора Луїса Кріда, і коли її дочка підскочила в ліжку та кричала через жахний сон, якого, на щастя, не могла пригадати, Рейчел повернула з автомагістралі і, проїхавши по Гамонд-стрит вздовж цвинтаря, на якому в труні її сина було поховано заступ, перетнула міст, що поєднував Бенгор з Брюером. До чверті по п’ятій вона вже була на трасі № 15, що вела до Ладлоу.
Вона вирішила одразу їхати до Джада, щоб виконати хоча б частину своєї обіцянки. «Цівіка» на їхній під’їзній доріжці не було, і, хоча вона припускала, що той просто стоїть у гаражі, їхній дім виглядав порожнім та поснулим. І жодна інтуїція не підказала Рейчел, що Луїс удома.
Рейчел припаркувала машину біля Джадового пікапа та вилізла з «Шеветта», обережно роззираючись навколо. Трава була важкою від роси, яка виблискувала в чистому сяйві світанку. Десь проспівала пташка, і все знову занурилося в тишу. У дитинстві, коли Рейчел іноді прокидалася дуже рано і не знала, чим себе зайняти, вона почувалася самотньою, але мала піднесений настрій. Парадоксальне передчуття чогось нового та надзвичайного. Цього ранку вона не відчувала нічого чистого й приємного. Було тільки тягуче марево неспокою, яке нікуди не зникло за цю жахливу добу. Марево, яке завжди було з нею, відтоді як вона втратила сина.
Вона піднялася сходами на ґанок і відчинила двері-ширму, збираючись подзвонити у старомодний механічний дзвінок, причеплений на вхідних дверях. Її просто зачарував цей дзвінок, коли вони з Луїсом вперше прийшли сюди. Повертаєш ключик — і лунає гучне, але мелодійне дзеленчання; вельми анахронічне, проте дуже приємне.
Вона вже потягнулася до нього, але тут глянула на підлогу та насупилася. На килимку були брудні сліди. Озирнувшись, вона помітила, що весь ґанок був поцяткований ними. Дуже маленькі сліди. На вигляд — дитячі. Але ж вона їхала всю ніч і ніде не було дощу, навіть туману. Звідки взялося це багно?
Рейчел довго дивилася на сліди — дуже довго, — аж доки відчула, що якась сила тягне її руку до дзвінка.
Вона стисла ключик… а тоді її рука знову опустилася.
Я ж передбачала все це! Передбачала, як лунатиме дзвін у повній тиші. Джад, мабуть, уже заснув, а ця штука його розбудить…
Але не цього вона боялася. Вона нервувала відтоді, як відчула, що їй важко прокинутися. Однак зараз жінку виповнив абсолютно інший жах. Паніка, яка була пов’язана винятково з цими слідами. Сліди були також розміру, як…
Мозок спробував заблокувати цю думку, однак було запізно.
…ніжка Ґейджа.
Припини! Благаю, припини це!
Вона кинулася до дверей і з силою повернула ключик дверного дзвінка.
Звук був куди гучнішим, ніж вона пам’ятала, і зовсім не мелодійним — шорстке здавлене кричання в порожнечі. Рейчел відскочила, видавши нервовий смішок, у якому не було навіть натяку на веселість. Вона очікувала почути кроки Джада, однак кроків не було. Була тільки невимовна тиша, і жінка вже почала сперечатися сама з собою, варто їй чи не варто іще раз повернути ключика у вигляді залізного метелика, коли десь під її ногами пролунав звук, який вона не могла собі уявити навіть у найдикіших припущеннях.
Няяяввв!.. Няяяввв!.. Няяяввв!
— Черчу? — спитала вона, нажахана та здивована. Вона нахилилася вперед, однак роздивитися щось всередині було неможливо. Скло у дверях було завішане батистовою фіранкою. Норма постаралася.
— Черчу, це ти?
Няяяввв!
Рейчел смикнула двері. Вони були незамкнені. Черч був тут, сидів посеред коридору, обгорнувши хвоста навколо ніг. Уся шерсть кота була заляпана чимось чорним.
«Багно», — подумала Рейчел, а тоді побачила, що крапельки рідини на кінчиках котячих вусів червоні.
Він підняв лапу та заходився її вилизувати, не зводячи погляду з жінки.
— Джаде, — покликала вона, тепер уже точно стривожена. Вона зайшла всередину.
Будинок мовчав. Відповіддю їй була лише тиша.
Рейчел спробувала обміркувати ситуацію, але в її голові раптом почали роїтися спогади про сестру Зельду. Які в неї були скрючені руки. Як вона часом билася головою об стіну, коли злилася. Як від її ударів рвалися шпалери та осипався тиньк під ними. Не час думати про Зельду, коли щось могло трапитися з Джадом. Гадаєш, він упав? Він же такий старий.
Думай краще про це, а не про свої дитячі сни, у яких розчинялася шафа і Зельда зі своїм чорним ощиреним обличчям кидалася на тебе; сни про те, що ти у ванні, а Зельда пильно стежить за тобою зі зливного отвору; сни про Зельду, яка ховається в підвалі під будинком, сни про…
Черч роззявив пащу, демонструючи гострі зуби:
— Няяяввв! — знову.
Луїс мав рацію, ми не повинні були його каструвати. Кіт з тих пір став інакшим. Але ж Луїс запевняв, що це позбавить його агресивних інстинктів. Що ж, він помилявся — Черч усе ще полював. Він…
— Няяяввв! — ще раз видав Черч і, повернувшись, стрімголов кинувся сходами вгору.
— Джаде? — покликала вона ще раз. — Ви нагорі?
— Няяявв! — кіт неначе погоджувався з її припущеннями. Він постояв з хвилину, а потім зник у коридорі другого поверху.
Як же він сюди потрапив? Його Джад впустив? Навіщо?
Рейчел повільно перевалювалася з однієї ноги на іншу, гадаючи, що робити далі. Найгіршим з усього було те, що здавалося, ніби хтось керує усім цим, що хтось хоче, аби вона була зараз тут і…
І тут вона почула тихий, сповнений болю стогін, що долинав згори. Це був Джадів голос, безсумнівно Джадів.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кладовище домашніх тварин», після закриття браузера.