Читати книгу - "Підняти вітрила!"

трубу в береги, капітан шукав не тільки тутешніх жителів, милувався не тільки краєвидом, який був навдивовижу знайомий, хоч він тут плив уперше. Він тримав у пам'яті вичитані й чуті описи, вони пробудили перед ним живі картини, ніби він їх справді бачив лише вчора. Але в цих знайомих пейзажах він шукав якийсь знак, залишений його другом.

І ось 8 грудня ввечері, після сімнадцятимісячного плавання, «Сперанца» кинула якір у Пунта-Аренас, посеред цього стовписька суден, які прийшли по золото. Але «Есперанси» між ними не було, не згадувалось про неї і в реєстрі порту. Антон Лупан повернувся на борт весь у полоні сумнівів, неспокою, суму. Невже П'ер пішов уздовж східного берега Вогняної Землі? Звісно, могло бути й так, але коли вони разом обмірковували план подорожі, то вирішили прибути до Пунта-Аренас і зайти в протоку з заходу, бо знали від діда Леона, що вітер там сприятливіший для плавання.

Та хоч би які були сумніви, неспокій і сум, Антонові зараз залишалося одне — швидко взяти провізії на десять місяців і негайно вирушати далі. Пасажира, очевидно, треба висадити тут, відмовившись від двохсот п'ятдесяти фунтів стерлінгів, бо відсьогодні їхня домова переривається.

— Покличте Мартіна Стрікленда! — звелів капітан похмуро, але рішуче.

— Він пішов, пане! — відповів Герасім. — Повернеться пізно.

* * *

Тоді в Пунта-Аренас нараховувалось майже дві тисячі жителів різних національностей, переважно чілійців. Був тут губернатор, у протоці вертілася, пильнуючи порядку, канонерка, а на березі за порядком стежили два підрозділи — один військової поліції, а другий із цивільних добровольців.

Пунта-Аренас мало головну вулицю, яка пересікала майдан. На майдані стояла резиденція губернатора — сіра кам'яниця з мансардою й довгим балконом, поряд височіла церква з ще невивершеною дзвіницею, за церквою виднівся двоповерховий будинок — лавка торговця хутром, а далі — самі лиш бараки… Усе місто мало сумний і гнітючий вигляд.

Мартін Стрікленд стояв у дверях каюти, аж поки в порту запанувала цілковита темрява і вщух гамір. Тоді насунув на очі капелюха, ще раз помацав револьвер у кишені, загорнувся в чорну пелерину й рушив до міста, щокрок намагаючись пронизати поглядом непроникну темряву.

Зупинився він єдиний раз, коли вийшов на майдан, де ліхтар освітлював губернаторський дім, і спитав поліцейського:

— Сеньйоре, де бар «Христофор Колумб»?

Той махнув рукою вздовж вулиці, але Мартіну Стрікленду не треба було багато пояснювати: вночі він почував себе, здається, краще, ніж удень. Він не вагаючись рушив туди, куди йому вказали, і йшов, поки ліворуч побачив над відчиненими дверима задимлений ліхтар. Слабко освітлена вивіска засвідчила, що це бар. Але Стрікленд не квапився заходити. Він зупинився на протилежному тротуарі, пильно придивляючись до людей, які входили й виходили.

Через кілька хвилин, пересвідчившись, що небезпеки нема, він просунув голову в низенькі двері і, ще раз окинувши поглядом усе довкола, попрямував до чоловіка эа баром.

Оглянувши бармена з голови до ніг, новоприбулий втупився йому в очі. Під цим поглядом бармен хитнувся на півкроку назад, стурбовано закліпав очима, потім перехилився через бар і спитав пошепки:

— Вам хто потрібен, сеньйоре?

Але Мартін Стрікленд відповів холодно, ніби хотів показати, що, окрім простої інформації, йому не потрібне ніяке спільництво з першим стрічним корчмарем:

— Блек Педро!

Блек Педро — не марка віскі і не пароль, а людина. І він саме сидів у барі. Бармен моргнув оком на стіл за дерев'яним стовпом.

— Тут є місце, де можна поговорити?

— Так, сеньйоре!

Двері за шинквасом вели в невеличку кімнатку з зачиненими віконницями. Поки господар засвічував там гасову лампу, Мартін Стрікленд зайшов туди й сів за столик біля металевої пічки — це були єдині тут меблі.

— Що будете пити, сеньйоре?

— Нічого! Покличте Блека Педро й спитайте, що він питиме.

— Джин. Навіть питати не треба. А їсти подати?

— Звичайно, якщо він захоче.

— Захоче? Та він же голодний, сеньйоре…

Він хотів ще щось сказати, але під крижаним поглядом Мартіна Стрікленда вискочив з кімнати.

Блек Педро (про нього згодом багато говоритимуть по всій Магеллановій протоці) був метис, син чілійця, який зник десять років тому, й тубілки з роду алкалуф. Від матінки метис успадкував дрібненьку статуру, бо алкалуфи рідко бувають вищі півтора метра, а від батька — колючу бороду, хоч корінні жителі Вогняної Землі, незважаючи на свою дику вдачу, ходять поголені.

Пізніше, коли поліція полюватиме на нього, а губернатор встановить винагороду за його голову, метис утече до диких алкалуфів і житиме разом з ними їхнім життям, хоч раніше він виявляв повне презирство до людей свого племені.

Це був чоловік років двадцяти п'яти — двадцяти восьми, низенький, як уже сказано, з їжакуватим чубом і колючою бородою, з похмурим обличчям, з вузьким лобом, з кошлатими бровами й чорними очима, погляд яких не викликав найменшої довіри. На ньому морська куртка з відірваними ґудзиками, застебнута шпилькою під шиєю, накинута просто на голе тіло. Холоші сірих штанів тільки ледь-ледь прикривали коліна. Брудні й вузлуваті ноги свідчили, що цей чоловік, може, й мав взуття, та загубив його давно і вже навіть не мріє про нього.

— Ти Блек Педро? — спитав Мартін Стрікленд, зважуючи його поглядом.

— Так, сеньйоре, — відповів метис напрочуд чистою іспанською.

— Сідай!

Бармен приніс пляшку джину, цілу хлібину, миску смаженої баранини і все поставив перед метисом. Той ковтнув слину, аж шия здригнулася в болючому спазмі:

— Це мені?

— Їж!

Педро почав їсти, нахилившись до столу, затуливши тарілку ліктями, ніби боявся, що її хтось забере.