BooksUkraine.com » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

141
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 110 111
Перейти на сторінку:
ко­цем. Галя зняла коц, мала була лягати, - та сама незчула­ся, як опустилася на стулець, обперлася на стiл рукою, на руку схилила голову - i задумалась... Довго вона думала; потiм Покотилися з очей сльози i, заливаючись ними, вона впала на постiль; довго-довго плакала, та незчулася, як i заснула. На столi свiчка догорiла й сама потухла...

Мотря, качаючись на печi, цiлiсiньку нiч не спала, теж плакала. Так її вразили лихi речi "проклятих людей". А скi­льки-то думок переплило в материнiй головi за ту нiч! Думала вже всяко. Думала пiти сказати на сина, що вiн роз­боєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою вата­гою: тодi вона буде знати, що вже немає в неї дити­ни! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галi - вона так мучиться, так побивається за ним!.. I знову вiзьме жаль материне серце: стане вона мо­литися боговi, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати... Так цiлу нiч проплакала та продумала.


Прокричали другi пiвнi. Коли геть за пiвнiч почувся зда­­лека тупiт, гомiн. Далi - ближче... ближче... коло самої ха­­ти... "їдуть!" - подумала Мотря. "Хоч би ж хоч сюди не за­­ходили", - прошептала. Коли чує - повернули в свiтли­цю.


Перегодя трохи рипнули дверi, увiйшов хтось у хату.


- Хто там? - питає вона з печi.


- Це я, - одказує Чiпка.


I чує вона - став над помийницею вмиватись... У серцi їй наче хто гострим ножем шпортонув.


- Що то, сину?


- Нiчого...


- Ой сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...


- А Явдоху хто з свiта звiв? - питає гостро Чiпка.


- Що ти кажеш?


- Хто, кажу, Явдоху струїв?


- То це я, сину??!


- Уже ж не я...


- Спасибi...


Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злiсть, досада разом пiднiмались з душi, - бунтували стару кров; як обухом, ударило в голо­ву, задзвонило у вухах, потемнiло у вiччю...


- Краще б я руки наложила на себе, нiж таке чути! -про­шептала, качаючись на печi та стогнучи.


Незабаром повходили в хату й другi. Засвiтили свi­тло. Мотря виглянула з-за комина - i затрусилася... На кож­ному виднi були слiди свiжої кровi. Мотрi зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печi: трусилася, як в лихоманцi... Далi вона почула, як стали в печi огонь роз­водити - одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зiтхнути, та все мiцнiше й щiльнi­ше стискувала зуби, тулилася в куток...


Упоравшись, як слiд: повмивавшись, попаливши, яка була в кровi, одежу, розбишаки погасили свiтло, побрались у свiтлицю.


- О-ох!.. - здихнула Мотря. - Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. - стогнала вона: - дай менi дожити до завтрьо­го... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мiй сину... моє лихо... перед усiм свiтом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чо­го хоч нiч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тя­гнеться?.. Хоч би швидше свiта дiждати... Господи... боже наш! сохрани й заступи...


Та злiзла з печi, впала навколiшки перед образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земнi поклони. Не чула вона, коли й третi пiвнi прокричали; не помiтила, коли почало на свiт благословитися. Од щирої молитви одi­рвав її, роз­буркав несамовитий крик та стук у вiкно.


- Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. - кричало щось пiд вiк­ном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вiк­на.


- Хто там?.. - питала вона з хати.


- Це я... рятуйте... хто в бога вiрує... Одчинiть-пустiть! - аж плакало та просило.


Мотря тихенько вийшла надвiр - та трохи не омлiла... Перед нею стояла лiт десяти дiвчинка, в однiй сорочцi, об'ю­шенiй кров'ю, боса, розхристана, розпатлана, - стоя­ла й трусилася...


- Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звiд­кiля вирвалась?.. - тремтячи сама всiм тiлом, питала Мо­тря дiвчинку.


- Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... - з пла­чем ледве вимовляла дiвчинка. - Я з хутора... розби­шаки були... всiх побили... порiзали... постреляли... бать­ка... й матiр... дiда... бабу... дядькiв... дядину... маленького брати­ка... усiх... усiх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла...


- Як утекла?


- Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабу­сю... горенько менi!.. - скрикнула дiвчинка, хапаючись ру­ченятами за Мотрю, - боялася, щоб та, бува, не втекла...


- Цить... ци-ить, моя дитино! - зацитькувала Мотря. - Я знаю, хто тi розбишаки... Мовчи!.. То мiй син, клятий!.. Цить... а то як почує, - не животiти тодi нi тобi, нi менi...


Дiвчинка прихилилася до Мотрi та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.


- Ходiм у волость... у волость ходiмо! - шепче вона, а са­ма чув, що голова в неї кружиться, очi страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! - Ходiмо, дочко... поки ще сплять...


- Я змерзла, бабусю... холодно... - шепче дiвчинка, туля­чись до Мотрi.


- На, хоч мої старi чоботи взуй... Он платок... юпка... шви­дше!..


Похапки назула вона на дiвчинку старi закорублi чобо­ти, накинула юпку, платок; на свої старi плечi натя­гла ко­жушанку - i вийшли удвох тихо з хати.


Червоне зарево вдарило їм прямо в вiчi. Дiвчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тiєї пожежi - то горiла їх хата... Хутко вони обидвi повернулися спинами до ши­рокої полоси огняного свiту, що пiднiмалась високо вгору, наче хотiла запалити хмару, - та й потягли пiдтю­пцем на дру­гий край села. Червоний пiвень просвiчував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували...


Незабаром прибiгли волоснi, назбиралось народу по­в­нiсiнький двiр, обступили кругом хату. Нi одної душi не ви­пустили: всiх побрали, пов'язали. Пiднявся крик, гвалт.


Вiд крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чiпку, що з скрученими назад руками стояв i пону­ро дивився в землю, як углядiла об'юшену кров'ю дiвчи­нку:


- Так оце та правда?! Оце вона!!! - скрикнула не своїм голосом i несамовито залилась божевiльним смiхом...


Тiло в неї тряслося; очi помутилися - вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава пiна, а вона все смiялася, все смiялася...


Чутка про все те, як грiм, розкотилася на всi кiнцi, роз­неслася на всi боки - в одну мить обхопила все село.


Збiгалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаю­чись додому, вiд страху богу молились.


- Чула? - як божевiльний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.

1 ... 110 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"