Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мотря, качаючись на печi, цiлiсiньку нiч не спала, теж плакала. Так її вразили лихi речi "проклятих людей". А скiльки-то думок переплило в материнiй головi за ту нiч! Думала вже всяко. Думала пiти сказати на сина, що вiн розбоєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою ватагою: тодi вона буде знати, що вже немає в неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галi - вона так мучиться, так побивається за ним!.. I знову вiзьме жаль материне серце: стане вона молитися боговi, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати... Так цiлу нiч проплакала та продумала.
Прокричали другi пiвнi. Коли геть за пiвнiч почувся здалека тупiт, гомiн. Далi - ближче... ближче... коло самої хати... "їдуть!" - подумала Мотря. "Хоч би ж хоч сюди не заходили", - прошептала. Коли чує - повернули в свiтлицю.
Перегодя трохи рипнули дверi, увiйшов хтось у хату.
- Хто там? - питає вона з печi.
- Це я, - одказує Чiпка.
I чує вона - став над помийницею вмиватись... У серцi їй наче хто гострим ножем шпортонув.
- Що то, сину?
- Нiчого...
- Ой сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...
- А Явдоху хто з свiта звiв? - питає гостро Чiпка.
- Що ти кажеш?
- Хто, кажу, Явдоху струїв?
- То це я, сину??!
- Уже ж не я...
- Спасибi...
Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злiсть, досада разом пiднiмались з душi, - бунтували стару кров; як обухом, ударило в голову, задзвонило у вухах, потемнiло у вiччю...
- Краще б я руки наложила на себе, нiж таке чути! -прошептала, качаючись на печi та стогнучи.
Незабаром повходили в хату й другi. Засвiтили свiтло. Мотря виглянула з-за комина - i затрусилася... На кожному виднi були слiди свiжої кровi. Мотрi зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печi: трусилася, як в лихоманцi... Далi вона почула, як стали в печi огонь розводити - одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зiтхнути, та все мiцнiше й щiльнiше стискувала зуби, тулилася в куток...
Упоравшись, як слiд: повмивавшись, попаливши, яка була в кровi, одежу, розбишаки погасили свiтло, побрались у свiтлицю.
- О-ох!.. - здихнула Мотря. - Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. - стогнала вона: - дай менi дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мiй сину... моє лихо... перед усiм свiтом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чого хоч нiч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше свiта дiждати... Господи... боже наш! сохрани й заступи...
Та злiзла з печi, впала навколiшки перед образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земнi поклони. Не чула вона, коли й третi пiвнi прокричали; не помiтила, коли почало на свiт благословитися. Од щирої молитви одiрвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вiкно.
- Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. - кричало щось пiд вiкном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вiкна.
- Хто там?.. - питала вона з хати.
- Це я... рятуйте... хто в бога вiрує... Одчинiть-пустiть! - аж плакало та просило.
Мотря тихенько вийшла надвiр - та трохи не омлiла... Перед нею стояла лiт десяти дiвчинка, в однiй сорочцi, об'юшенiй кров'ю, боса, розхристана, розпатлана, - стояла й трусилася...
- Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звiдкiля вирвалась?.. - тремтячи сама всiм тiлом, питала Мотря дiвчинку.
- Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... - з плачем ледве вимовляла дiвчинка. - Я з хутора... розбишаки були... всiх побили... порiзали... постреляли... батька... й матiр... дiда... бабу... дядькiв... дядину... маленького братика... усiх... усiх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла...
- Як утекла?
- Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабусю... горенько менi!.. - скрикнула дiвчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, - боялася, щоб та, бува, не втекла...
- Цить... ци-ить, моя дитино! - зацитькувала Мотря. - Я знаю, хто тi розбишаки... Мовчи!.. То мiй син, клятий!.. Цить... а то як почує, - не животiти тодi нi тобi, нi менi...
Дiвчинка прихилилася до Мотрi та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.
- Ходiм у волость... у волость ходiмо! - шепче вона, а сама чув, що голова в неї кружиться, очi страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! - Ходiмо, дочко... поки ще сплять...
- Я змерзла, бабусю... холодно... - шепче дiвчинка, тулячись до Мотрi.
- На, хоч мої старi чоботи взуй... Он платок... юпка... швидше!..
Похапки назула вона на дiвчинку старi закорублi чоботи, накинула юпку, платок; на свої старi плечi натягла кожушанку - i вийшли удвох тихо з хати.
Червоне зарево вдарило їм прямо в вiчi. Дiвчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тiєї пожежi - то горiла їх хата... Хутко вони обидвi повернулися спинами до широкої полоси огняного свiту, що пiднiмалась високо вгору, наче хотiла запалити хмару, - та й потягли пiдтюпцем на другий край села. Червоний пiвень просвiчував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували...
Незабаром прибiгли волоснi, назбиралось народу повнiсiнький двiр, обступили кругом хату. Нi одної душi не випустили: всiх побрали, пов'язали. Пiднявся крик, гвалт.
Вiд крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чiпку, що з скрученими назад руками стояв i понуро дивився в землю, як углядiла об'юшену кров'ю дiвчинку:
- Так оце та правда?! Оце вона!!! - скрикнула не своїм голосом i несамовито залилась божевiльним смiхом...
Тiло в неї тряслося; очi помутилися - вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава пiна, а вона все смiялася, все смiялася...
Чутка про все те, як грiм, розкотилася на всi кiнцi, рознеслася на всi боки - в одну мить обхопила все село.
Збiгалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, вiд страху богу молились.
- Чула? - як божевiльний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.