Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нiч, як куйовда, стояла надворi; мела страшенна хуга; завiрюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся в хату, позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарi, як голодний звiр, ревла та вила вiдьма-буря, кидаючи в вiкна кiм'ями снiгу, мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сидiли собi та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серцi, що вони аж попригинались до гребенiв. Чiпка лежав на лавi, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевiльнi заводи буйного вiтру. Свiчка на тринiжку неясно горiла; знай гнiт нагоряв-жужелився, i знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пiк у пучки. Разiв два чи три ненароком свiчку зовсiм гасили - i тодi в темрявi проносився жарт та смiх, немов боявся свiту, бо справдi, коли знову засвiчували свiтло, то немов воно замикало вуста їм - нi одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сидiли, а якiсь тiнi - глухi й нiмi...
Коли це зразу, як грiм, загуло коло хати, й почало щось стукати у вiкно. Чiпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, та мерщiй надвiр. Засов клацнув, почувся гомiн, тупiт. Незабаром Чiпка ввiв у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловiка семи незнайомих людей. Були мiж ними москалi i Сидiр там, були й простi.
- Господи! - ледве вимовила стиха Мотря та й прикипiла до гребеня.
- Здоровi в хату! - обiзвався дехто.
- А ти, стара, вже одужала? - питає Матня Мотрi. - Оже їй-богу, час тобi вже вмирати. Дивись: зуба в ротi немає, а ти ще й досi живеш - марно тiльки хлiб переводиш!
- Вiдчепись од мене, лихий чоловiче! Чого ти прийшов у чужу хату насмiхатися з старої людини? - одказала Мотря.
- Не займай її, Якиме, - обiзвався Пацюк: - бач, як зуби вискиря... покусає ще!
- Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх нiколи, розбишако! - гiрко мовила Мотря.
Гайдамацтво пiдняло регiт.
Галю разом ухопив за серце жаль i образа; серце в неї затiпалось.
- I воно так слiд добрим людям робити?! - призро кинула вона цим питанням у 'вiчi товариству.
Регiт стих; усi похнюпили очi в землю; одна тiльки Галя гостро дивилася на всiх гультяїв - i червона краска грала на її щоках, тодi як серце пiдкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом i лиха й хороша була вона в ту годину. Як вовчиця, оберiгаючи дiтей, уся наїжиться, жде тiльки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога - так вона - гордо й призро дожидала ще хоч одного слова... Слова не було.
Чiпка помiтив скриту бурю, похопився промовить: "Ходiм, пани-браття, в свiтлицю, бо тут з бабами нiякого пива не звариш... хай вони собi прядуть..."
Як ноги вломили братчики з хати - мерщiй перейшли за Чiпкою в свiтлицю, Мотрi зробилося так тяжко на душi, так гiрко на серцi, що вона аж не зисидiла на гребенi; встала, побралася на пiч, лягла - та так i залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: "Пiдожди ж! Пiдуть твої братчики... це вже не первина... постiй же... проклятi, каторжнi!" - i лютувала разом на Чiпку i на його товариство.
А в свiтлицi тим часом обходила рядова, розв'язувала й без того смiлi язики, дурманила безпутним життям задуренi голови, надавала силу i без того дужiй волi; неслися смiхи, реготня, гвалт окривав хату i несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.
- А що, отамане? - обертається Лушня до Чiпки: - в яку мутну воду закинемо сю нiч свiй невiд?
- Коли б так, щоб i недалеко, i рибки пiймати, - вставив червоний, як пiсля лазнi, Матня.
- Ми оце з Петром, - веде далi рiч Лушня, - налагодились до Хоменка на хутiр.
- Воно туди й небезпешно, - обiзвався хтось з гурту: - в його така вармiя...
- Та правда, що в його три сини, як кати, - каже Лушня, - та й сам такий, що, посмоливши вiрьовку, ведмедя вдержить, - та сiлькiсь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує. - Кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.
- Яку? - питає Чiпка, котрий до того мовчав. Сидiр витяг з-пiд поли рушницю, мовчки показав
Чiпцi. Той понуро глянув - i нiчого не одказав.
Обiйшла ще раз чарка кругом столу, - посоловiли
в кожного очi ще дужче.
- Та коли йти, братця, то вже й пора, - своє-таки Лушня.
- Чи пора, то й ходiмо, - понуро одказав Чiпка, пiдводячись.
За ним повставали другi. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чiпка погасив свiтло - i собi за ними... "Кукурiку!" - прокричав на сiдалi пiвень, залопотавши крилами. Усi кинулись.
- Пху, проклятий!.. перелякав!!. - обiзвався Лушня.
Галя почула, що п'яна зграя побралася. "Чи то ж то й Чiпка пiшов, чи може, в свiтлицi?" - подумала вона, взяла свiчку i пiшла в свiтлицю.
У свiтлицi не було нi душечки. На столi стояли порожня пляшка з горiлки, та три порожнiх чарки, та два полумиски на денцi з росолом, - видно, були з огiрками. На столi поналивано горiлкою, понакришувано хлiба, де-где валялися недоїденi гузки з огiркiв. Пiд столом валявся порожнiй боклаг, аж воронка торохтiла. Ослони в хатi попереставлюванi: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смердiло горiлкою... Сказати: була то не свiтлиця заможного хазяїна, а корчма п'яна!
Галя не могла довго побути в нiй, так її давив дим, змiшаний з горiлкою. Вона грюкнула дверима - i увiйшла до себе в хатину, де стояла її постiль, заслана добрим
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.