BooksUkraine.com » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

142
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 107 108 109 ... 111
Перейти на сторінку:
надворi. Понаварювали великi казани всякої страви: Чiпка на поминки заколов свиню, зарiзав три овечки, убив вели­кого бузiвка. А горiлка - як вода, лилась за царство не­бе­сне... А пiсля обiду Мотря старцям роз­давала по шматку паляницi в торбу, а Чiпка - по сiм гри­вен у руку.

На другий день пiсля того Чiпка запрiг коней та й по­їхав з двору, не сказав i куди. Не було день, два... А на третю нiч вернувся, везучи повнi вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, ста­ла вона корити, ганьбити i сина й товаришiв. Тi, на докори не змовчали, загризлися з Мотрею. Пристав i Чiп­ка. Зчинилася в них лайка, буча - Галя перелякалась, заперлась у себе в хатинi. Лушня розпалився, кричав; Мо­тря собi лаяла; вiн їй збив з голови очiпок.


Сердешна материна голова! "У своїй хатi... волоцюга... розбишака..." Не доказала, залилася гiркими.


Вранцi пiшла жалiтися у волость - не за крадiжку, а за те, що її "волоцюга побив..." За те вона мовчала:


боялася за свою рiдну дитину. Набiгли волоснi в хату, де саме гульня йшла. Чiпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долiзли. Тим Мотрина жалоба й кiнчил­ась. Тiльки Чiпка, як пiшли волоснi, розпалився, як огонь, налаяв п'яний матiр "сучкою" i нахвалявся поби­ти... Мотря обливалася гiркими слiзьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку "прокляту дити­ну"...


А Чiпка знов засiв - п'є та гуляє з братчиками.


- Нi, - кричить Лушня: - нiколи не буде в тебе Чiпко, та­кої матерi, як Явдоха була! Ото - рiдна мати; а це в тебе - со­бака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з свiта звела?..


Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. "А справдi, чи не так? - подумав кожен. - Дивись пак: любiсi­нь­ка, милiсiнька була жiнка зранку, а на вечiр - тiльки тi­ло зосталося, та й те задубло!.."


- Ай справдi?! - скрикнув Чiпка. Серце в його поверну­ло­ся... Коли б мати була перед очима, - здається, вбив би вiдразу.


Галя, сидячи у себе в хатинi, гiрко плакала. Як же почу­ла те скрiзь стiну, то зразу кинулась - гадки в неї схибну­лися... "А справдi?.." I неначе вiтер провiйнув в її серцi. Одначе чула душа не подалася тому вiтру. "Нi, нi, - шептала Галя: - то зле серце таке тiльки може прига­дати... Свекруха правду каже: то матiр господь скарав за таке життя. Нi, Мотря - не така людина..." I Галя одганяла вiд себе, як ув'я­зливу муху, злу думку.


Як розiйшлась п'яна ватага. Чiпка прийшов у хатину. Галя не видержала, напустилась на його, корила, лаяла, плакала...


- Чiпко, Чiпко! чи я ждала такого вiд тебе, чи сподiвалас­я? Попустив рiдну матiр на поталу волоцюзi, гайдамацi... I звiр такого не зробить, як ти зробив, i роз­бишака хижий!..


- Ти чула, що Лушня казав? - спитав вiн грiзно жiнки.


-Лушня?.. Лушня... Коли було серце, котре нi разу не грiла правда, то серце Тимофiйове! Коли чий язик не дубiв вiд брехнi, котрiй немає й назвиська, то язик Тимо­фiїв! Суч­ка, а не жiнка тiльки хiба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому вiриш? ти його слухаєш?..


- Що ж, ти боїшся людського поговору, чи що? Плю­вати я хотiв на їх поговiр!.. та й на них разом!


-Не поговору. Чiпко, не слави, - перебила його Галя, - хоч i її нiяково слухати, - а правди, котру ти так любиш та нехтуєш... А ще кажеш: немає правди мiж людьми! А де ж у тебе правда?.. де?..


Останнi слова гострим ножем шибонули в саме серце Чiпцi.


- Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! - скрикнув вiн, виходячи з хати i грюкнувши двери­ма. Цiлу нiч вiн проблукав по двору, а Галя цiлу нiч на­в­зрид проплакала.


На другий день пiшов по селу гомiн, що Чiдка трохи не вигнав матерi з двору.


- Як їла хлiб з остюками, то й усе добре було; а пере­йшла на буханцi, то у нiс закололи: пiшла на сина жалi­тись!! - винуватили Мотрю однi.


- Який вiн син? який вiн син, коли рiдну матiр попустив волоцюзi вдарити?! - оступаються за Мотрю другi.


А Мотря вiд такої зневаги, вiд тяжкого удару, вiд три­воги занедужала, в постiль злягла; не їсть, не п'є, мутно очима дивиться... Галя ходить коло болящої, як коло рi­дної матерi. Прикликала до неї знахарок, тi шептали, зiт­хали, давали якогось зiлля та ледве-ледве одходили Мо­трю.


- Галю! - каже вона: - я знов чую, що одужую... Менi знову легшає... Навiщо?.. Я молила бога, коли б умерти... Краще б менi на тiм свiтi, нiж на сiм... Та не дає менi бог смертi... Його свята воля... Вiн-то знав, нащо мене пускав ще жити. Може, додержить до тiєї пори, коли Чiпка оха­неться, я його побачу, як свою дитину, як свого сина... Га­лю! дитино моя!.. рiдная моя! Ти ж менi тепер найрi­днiша... Уговорюй його, як жiнка: вiн тебе почитав, кохає щиро, - може, тебе послухав, коли вже мене не хоче слу­хати... Бо­же! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тiльки вiн став чоловiком. Я б тодi вмерла спокiйно. А то?..


I свекруха й невiстка рясно-рясно плакали...





XXX


ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!




Стояла люта зима. Ще такої холодної та снiжної не за­знають люди. Багато тодi народу померзло - забило їх пiд лиху хуртовину, закидало, замело снiгом, там богу й душу оддали. По веснi вже несла вода рiчками мерзлi трупи, а других серед поля вовки поїли.


На зиму Мотря зовсiм одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собi пряде на прядцi. У хатi в них тихо, тепло, - було б i одрадно, коли б не туга якась стоя­ла в кож­ного перед очима, не повiтря важке носилося по хатi. А то сидять вони собi при ясному свiтi свiчки - тихi, сумнi, мовчазнi, тiльки однi тiнi вiд них колишуться по стiнах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрiмоту. I в душi у них гiркий смуток, на серце налягла ва­жка туга, журливi думки сповили їх голови. Iнодi по хатi пронесеться глибоке зiтхання; увiрветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить

1 ... 107 108 109 ... 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"