Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На другий день пiсля того Чiпка запрiг коней та й поїхав з двору, не сказав i куди. Не було день, два... А на третю нiч вернувся, везучи повнi вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, стала вона корити, ганьбити i сина й товаришiв. Тi, на докори не змовчали, загризлися з Мотрею. Пристав i Чiпка. Зчинилася в них лайка, буча - Галя перелякалась, заперлась у себе в хатинi. Лушня розпалився, кричав; Мотря собi лаяла; вiн їй збив з голови очiпок.
Сердешна материна голова! "У своїй хатi... волоцюга... розбишака..." Не доказала, залилася гiркими.
Вранцi пiшла жалiтися у волость - не за крадiжку, а за те, що її "волоцюга побив..." За те вона мовчала:
боялася за свою рiдну дитину. Набiгли волоснi в хату, де саме гульня йшла. Чiпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долiзли. Тим Мотрина жалоба й кiнчилась. Тiльки Чiпка, як пiшли волоснi, розпалився, як огонь, налаяв п'яний матiр "сучкою" i нахвалявся побити... Мотря обливалася гiркими слiзьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку "прокляту дитину"...
А Чiпка знов засiв - п'є та гуляє з братчиками.
- Нi, - кричить Лушня: - нiколи не буде в тебе Чiпко, такої матерi, як Явдоха була! Ото - рiдна мати; а це в тебе - собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з свiта звела?..
Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. "А справдi, чи не так? - подумав кожен. - Дивись пак: любiсiнька, милiсiнька була жiнка зранку, а на вечiр - тiльки тiло зосталося, та й те задубло!.."
- Ай справдi?! - скрикнув Чiпка. Серце в його повернулося... Коли б мати була перед очима, - здається, вбив би вiдразу.
Галя, сидячи у себе в хатинi, гiрко плакала. Як же почула те скрiзь стiну, то зразу кинулась - гадки в неї схибнулися... "А справдi?.." I неначе вiтер провiйнув в її серцi. Одначе чула душа не подалася тому вiтру. "Нi, нi, - шептала Галя: - то зле серце таке тiльки може пригадати... Свекруха правду каже: то матiр господь скарав за таке життя. Нi, Мотря - не така людина..." I Галя одганяла вiд себе, як ув'язливу муху, злу думку.
Як розiйшлась п'яна ватага. Чiпка прийшов у хатину. Галя не видержала, напустилась на його, корила, лаяла, плакала...
- Чiпко, Чiпко! чи я ждала такого вiд тебе, чи сподiвалася? Попустив рiдну матiр на поталу волоцюзi, гайдамацi... I звiр такого не зробить, як ти зробив, i розбишака хижий!..
- Ти чула, що Лушня казав? - спитав вiн грiзно жiнки.
-Лушня?.. Лушня... Коли було серце, котре нi разу не грiла правда, то серце Тимофiйове! Коли чий язик не дубiв вiд брехнi, котрiй немає й назвиська, то язик Тимофiїв! Сучка, а не жiнка тiльки хiба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому вiриш? ти його слухаєш?..
- Що ж, ти боїшся людського поговору, чи що? Плювати я хотiв на їх поговiр!.. та й на них разом!
-Не поговору. Чiпко, не слави, - перебила його Галя, - хоч i її нiяково слухати, - а правди, котру ти так любиш та нехтуєш... А ще кажеш: немає правди мiж людьми! А де ж у тебе правда?.. де?..
Останнi слова гострим ножем шибонули в саме серце Чiпцi.
- Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! - скрикнув вiн, виходячи з хати i грюкнувши дверима. Цiлу нiч вiн проблукав по двору, а Галя цiлу нiч навзрид проплакала.
На другий день пiшов по селу гомiн, що Чiдка трохи не вигнав матерi з двору.
- Як їла хлiб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханцi, то у нiс закололи: пiшла на сина жалiтись!! - винуватили Мотрю однi.
- Який вiн син? який вiн син, коли рiдну матiр попустив волоцюзi вдарити?! - оступаються за Мотрю другi.
А Мотря вiд такої зневаги, вiд тяжкого удару, вiд тривоги занедужала, в постiль злягла; не їсть, не п'є, мутно очима дивиться... Галя ходить коло болящої, як коло рiдної матерi. Прикликала до неї знахарок, тi шептали, зiтхали, давали якогось зiлля та ледве-ледве одходили Мотрю.
- Галю! - каже вона: - я знов чую, що одужую... Менi знову легшає... Навiщо?.. Я молила бога, коли б умерти... Краще б менi на тiм свiтi, нiж на сiм... Та не дає менi бог смертi... Його свята воля... Вiн-то знав, нащо мене пускав ще жити. Може, додержить до тiєї пори, коли Чiпка оханеться, я його побачу, як свою дитину, як свого сина... Галю! дитино моя!.. рiдная моя! Ти ж менi тепер найрiднiша... Уговорюй його, як жiнка: вiн тебе почитав, кохає щиро, - може, тебе послухав, коли вже мене не хоче слухати... Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тiльки вiн став чоловiком. Я б тодi вмерла спокiйно. А то?..
I свекруха й невiстка рясно-рясно плакали...
XXX
ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!
Стояла люта зима. Ще такої холодної та снiжної не зазнають люди. Багато тодi народу померзло - забило їх пiд лиху хуртовину, закидало, замело снiгом, там богу й душу оддали. По веснi вже несла вода рiчками мерзлi трупи, а других серед поля вовки поїли.
На зиму Мотря зовсiм одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собi пряде на прядцi. У хатi в них тихо, тепло, - було б i одрадно, коли б не туга якась стояла в кожного перед очима, не повiтря важке носилося по хатi. А то сидять вони собi при ясному свiтi свiчки - тихi, сумнi, мовчазнi, тiльки однi тiнi вiд них колишуться по стiнах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрiмоту. I в душi у них гiркий смуток, на серце налягла важка туга, журливi думки сповили їх голови. Iнодi по хатi пронесеться глибоке зiтхання; увiрветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.