Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

Лікар здригнувся від такого припущення. Але його самопосвята, поглинувши всі його чуття, загартувала його серце супроти каяття і жалю. І все ж, аби остаточно заспокоїти себе, йому захотілося голосно і презирливо відкинути звинувачення.

— Ба! Ви смієте казати мені це, коли йдеться про такого чоловіка, як Сотільйо. Визнаю, я зовсім не думав про того Гірша. А якби й думав, то нічим би не міг зарадити. Усім ясно, що нещасний був приречений від тієї миті, коли вхопився за якір. Він був приречений, кажу вам! Як і сам я — приречений, швидше за все.

Ось що сказав доктор Моніґем у відповідь на заувагу Ностромо — досить виправдану заувагу, тому через неї мучила совість. Він не був черствий. Але нагальність, велич, вага того завдання, яке він перед собою поставив, затьмарювала всі суто людські міркування. Він узявся до справи із запалом фанатика. Усе це йому не подобалося. Йому осоружно було брехати, ошукувати, заманювати в пастку навіть найпідлішу падлюку. Осоружно — через виховання, природне чуття і традиції. Роль зрадника була несумісна з його натурою і жахала його. На цю жертву він пішов як на самоприниження. З гіркотою казав сам собі: «Я — єдиний, хто годиться для цієї брудної роботи». І вірив у це. Він не був підступний. Його простота сягала таких масштабів, що, хоч він і не мав героїчного наміру піти на смерть, але той ризик, і ризик смертельний, на який він себе наражав, його якось зміцнював і заспокоював. У такому-от душевному настрої доля Гірша поставала в його уявленні як крапля в морі світової жорстокості. Він розглядав цей епізод із практичного погляду. Що це означало? Чи не було це ознакою якоїсь небезпечної зміни в ілюзіях Сотільйо? Лікар не розумів, навіщо було саме отак-от убивати цю людину.

— Так. Але навіщо стріляти? — пробурмотів він про себе.

Ностромо вперто мовчав.

Розділ ІХ

Розриваючись між сумнівами й надіями, стривожений калатанням дзвонів, які вітали прибуття Педріто Монтеро, Сотільйо провів ранок, борючись зі своїми думками, — і бій цей був нерівний через його порожні мізки та шалені пристрасті. Розчарування, захланність, гнів і страх зчинили в душі полковника більший гармидер, ніж бевкання дзвонів у місті. Жодні його плани не здійснились. Ні Сулако, ні срібло копальні не потрапили йому до рук. Він не звершив жодного воєнного подвигу, щоб закріпитись на своїх позиціях, і не захопив жодної значної здобичі, аби забратися з нею геть. Педріто Монтеро, і як друг, і як ворог, наганяв на нього страх. Передзвін доводив його до сказу.

Уявивши попервах, що його можуть негайно атакувати, він вишикував свій батальйон на бéрезі при повній зброї. Тепер він відчужено міряв кроками кімнату, часом зупинявся і гриз нігті на правиці, скоса втупивши моторошний погляд у підлогу, а тоді, сердито й виклично роззирнувшись довкола, знову починав несамовито тупцювати. На столі лежали його капелюх, нагайка та револьвер. Його офіцери, з’юрмившись біля вікна, звідки відкривався вигляд на міські ворота, обговорювали між собою, як користуватись його польовим біноклем, придбаним торік на виплат в Ансані. Бінокль переходив з рук до рук, і в якийсь момент його власника засúпали занепокоєними питаннями.

— Нічого там нема, нема чого роздивлятись! — нетерпляче повторював полковник.

Нічого й не було. А відколи сторожовий загін у чагарях біля «кази» Віол дістав наказ повернутись до розташування частини, на всій просторіні закуреної безводної землі між містом та портом ані миша не пробігла. Але вже добре пополудні з воріт вигулькнув вершник і безстрашно поскакав до митниці. То був посланець сеньйора Фуентеса. Оскільки він був сам, його пропустили. Спішившись біля парадного входу, він весело і зухвало привітався з мовчазними стрічними та попросив негайно провести його до «muy valliente»[211] полковника.

Сеньйор Фуентес, приступивши до виконання обов’язків Gefe Político, зосередив свої дипломатичні здібності на тому, щоб прибрати до рук і порт, і копальню. Чоловік, якого він обрав для переговорів із Сотільйо, був нотаріусом, якого революція застала тоді, коли він скнів у загальній в’язниці за звинуваченням у підробці документів. Звільнений черню разом з іншими «жертвами тиранії “бланко”», він поспішив запропонувати свої послуги новому уряду.

Посланець вирушив у путь із завданням застосувати все своє завзяття і красномовство, аби переконати Сотільйо самому прибути до міста на нараду з Педріто Монтеро. Це докорінно суперечило намірам полковника. Кілька разів йому в голові промайнула думка здатися в руки славетного Педріто, і щоразу йому від цього ставало зле. Про таке годі й говорити — це ж божевілля. І відкрите оголошення війни — теж божевілля. Це унеможливило б систематичні пошуки того скарбу, того срібла, яке він ніби нюхом чув десь поряд.

Але де? Де? Господи! Де? О, навіщо він відпустив того лікаря? Кретин, ось він хто. Але ні! То був єдиний правильний вихід, — розгублено міркував Сотільйо, поки посланець чекав унизу сходів, мило теревенячи з офіцерами. Це ж якраз в інтересах того мерзотника лікаря — повернутись і надати правдиві відомості. А що, як йому щось перешкодило? Приміром, загальна заборона покидати межі міста! Там, певно, розставлено патрулі!

Схопившись за голову, полковник на ходу заточився, ніби запаморочився. Від страху його осяяло, і на думку йому спав засіб, добре відомий європейським урядовцям на той випадок, коли вони прагнуть відтермінувати складні переговори. Як був, у чоботах з острогами, він з ганебним поспіхом забрався в гамак. Його вродливе обличчя пожовкло від тягаря важких турбот. Доладний ніс загострився, мужні ніздрі звузились до краю. Оксамитовий ласкавий погляд ніби аж помертвів і згас, бо гарні мигдалевидні очі невластивим чином налилися кров’ю від вельми загрозливого безсоння. Сотільйо звернувся до здивованого посланця сеньйора Фуентеса замогильним змученим голосом. Голос звучав жалібно і кволо з-під купи пончо, якими він вкутав свою елегантну постать аж по чорні вуса, непідкручені, обвислі — як знак фізичного виснаження та розумової немочі. Гарячка, гарячка — важка гарячка здолала «muy valliente» полковника. У нього з такою натуральністю різко сіпалось обличчя через перебіжні спазми, спричинені легкими кольками, які раптово на нього напали, і так цокотіли зуби від придушеного нападу паніки, що посланець був вражений. Полковника морозило. Він пояснив, що не здатен думати, слухати, розмовляти. З явно надлюдськими зусиллями він видушив із себе, що він, мовляв, не в змозі дати належну відповідь чи виконати якісь накази його світлості. А от завтра! Завтра! Ах! Завтра! Хай його світлість дон Педро не