Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

Він поглянув серйозно.

— А ким є ті, хто у в’язниці народилися? Послухайте, мій батько був інженером, його запросив до Іркутська пан Савіцький за часів золотої лихоманки, йшлося про ґрафітні тиґлі, якийсь француз виявив тоді там поклади ґрафіту, й золотоносні поля Савіцького понад Анґарою раптом виявилися удвічі ціннішими. Згодом батько привіз сюди наречену із Західного Краю, вони побралися тут, тобто в Іркутську, в римо-католицькій церкві у отця Шверніцького. У тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому церква згоріла, через п’ять років на тому місці завдяки зусиллям і коштам Міхала Коссовського було збудовано вже цегляний храм Внебовзяття Пресвятої Діви Марії; у тій церкві я був охрещений, а пан Коссовський тримав мене до хреста. Коли рушили великі проекти російських залізниць, Транссибу й Східно-Китайської, Прибайкалля наче народилося удруге, й Коссовський разом із Едґаром Буланже заснували Товариство, концерн глобального масштабу, із резиденцією у Санкт-Петербурзі та філіями в Іркутську, Томську й Парижі. Незважаючи на назву, Товариство займається також торгівлею, будує річкові порти. Спершу воно справді добре заробляло переважно завдяки гірництву, видобутку руд міді й нікелю. Усе змінилося із настанням Криги. Я спочатку працював для братів Бутіних, коли вони перебралися з Ніколаєвська до Іркутська. Але після першого Морозу ми організували власну спілку. Й коли цар видав указ про монополію, а Побєдоносцев створив Сибирьхожето, воно представило багатьом таким фірмам, як наша, щедрі пропозиції. Ми погодилися. Пан Коссовський був уже покійний, а Буланже помер ще в минулому столітті. Я увійшов до ради директорів, ми вибудували резиденцію Товариства в Зимному Ніколаєвську. Від тисяча дев’ятсот тринадцятого ми збільшили обороти в понад десять разів. На сьогодні, пане Ґерославський, шість цілих три десятих процента світового експорту крижліза проходить через Металургійне та Гірниче Товариство. Ми володіємо патентами на шістнадцять студіней крижліза, зокрема, студінь нікелю, томський номер один. І на тунґетитові провідники. А ви мені кажете про в’язницю? То що, втекти? Може, повбивати наглядачів? — Пан Порфірій Поченґло стиснув руку в костистий кулак і, ні, не потряс ним, а лише зупинив перед очима в кам’яному жесті, секунда, дві, довга хвилина мовчазної нерухомости під знаком кулака, й допіру тоді він гарикнув із вовчою втіхою: — Ми викупимо цю в’язницю!

— Autres temps, autres moeurs, якщо тепер такі речі можна просто купити, то, мабуть, і справді не варто за них боротися. А тим більше гинути за них.

— О! Так, наче їх чую! Гроші, витвір Сатани, варто нам зректися усіх справ його! — засміявся холодопромышленник, уже з нотою іронії, спрямованої і проти самого себе. Він викинув цигарку, дістав іншу. Сонце зблиснуло в оці тигра на срібній цигарничці. Пан Поченґло крутив нею навсібіч, ловлячи відсвіти, власне відображення, віддзеркалення інтер’єру ґалереї. Він підняв голову. — За столом у князя я якось цього не зауважив, але тепер — та ви ж наша людина! Лютовець, якщо придивитися!

Махнулося із роздратуванням.

— Оптична ілюзія.

— Ну як же!

— Оптична ілюзія, пане Порфірію, насправді все зовсім навпаки…

— Дідька лисого це ілюзія! Станьте отут на сонці. А тепер придивіться, о, та ви природжений лютовець, навіть ваші очі не уникають Сонця, зіницям не…

Відчинилися двері бальної зали, долинули звуки піаніно й гомін жіночих голосів; розвернулося на обцасах, спиною до Сонця.

У дверях стояв Юнал Таїб Фессар у задиркувато скособоченій фесці та з наповненою до половини склянкою у руці.

— Сюди! — загорлав він. — То ви сюди від мене втекли, шановний пане Морозе, загублене невиннятко, — якщо хто не бачив морди невинної, то подивіться, — чи ж не янголятко ясне… piç… sherrefseez… дайте ж я обійму бідолаху… йдіть-но до рук кривавого розбійника!

Він був п’яний. На порозі турок спіткнувся. З-під фески у нього визирнула біла облямівка пов’язки, а з-під пов’язки — червоний рубець. Потяг саме зараз не надто гойдався, але турок ішов, немов моряк кораблем, яким метляє шквал: широко розставляючи стопи, на півзігнутих ногах, тулуб нахилений уперед, рука зі склянкою відхилена далеко вбік, служачи додатковим засобом балансу. На синій тужурці видніла свіжа пляма.

— Він нічого не знає! Ні про що не чув! — волав Фессар. — О, свята простота, Коссовського й Буланже він також не знає, аякже, — не везе тут в опечатаному вагоні крижаних машин, — хто б його міг запідозрити в змові з таємною поліцією, з князем, з бозна-ким — він нікого не знає, нічого, нічого не знає!

За плечима в Фессарa з’явився у дверях симетричний силует доктора Конєшинa. Він давав знаки: немічні, гнівні, застережні, безпорадні.

Пан Поченґло жваво ступив уперед, вийняв туркові з руки склянку, викинув її через вікно: струмінь алкоголю хлюпнув на відхилену шибу.

— Ви знову за своє! — гарикнув він. — Обов’язково мусите нализатися до чортиків!

Фессар роззявив щелепи у чомусь на кшталт посмішки.

— У лютих людина так не нап’ється, треба користатися, доки можна, — він клацнув щелепою, мов дерев’яним калаталом. — Згодом буду вибачатися, а так, низько вклоняючись, буду просити пробачення. — Тут він і справді зігнувся навпіл у суто російському поклоні, головою до землі, тобто до підлоги, до гладкого паркету, а позаяк одразу ж втратив рівновагу, незґрабно розставивши ноги, то довелося спертися на руку, відводячи за спину другу, теж випростану. — А тим часом, епх, тим часом я, п’яний, як собака нечистий, можу висловити належну повагу до пана грррафа, за все моє життя ніхто мене так у справах не обшахрував, моя найглибша повага! — Й з підпори, пружно розгинаючись, він кинувся уперед у бичачій атаці, гублячи феску та майорячи розхристаною тужуркою.

Відскочилося без труднощів убік.

Турок рубонув довбешкою з червоного дерева в залізну стіну, загучало, як у дзвоні. Порфірій здригнувся, наче сам ударився.

— Rachim Аllah, — кувікнув ще пан Фессар, після чого впав.

Доктор Конєшин покликав стюардів. Він підняв феску, обтріпав її, схилився над турком. Доктор обмацав йому череп; обмацавши, знизав плечима. Стюарди підвели купця у вправному стиску, один праворуч, другий ліворуч, третій іде попереду, відчиняє двері, просить вибачення у пасажирів. Голова в турка безвладно бовталася, доктор настромив на неї феску й зачинив за ними двері.

— У нього бувають алкогольні напади, коли Аллах не дивиться, — буркнув пан Поченґло, — але, щоправда, в нас подібні ексцеси з ним не траплялися. Часто так?..

— Він здавався мені людиною, яка твердо ступає по землі, — сказалося, викинувши недопалок за вітром.

Поченґло знову вийняв свою цигарницю. Тепер почастувався також доктор Конєшин.

— А оце? — Порфірій зробив рух пальцем довкола голови. — Звідки це?

Скромно посміхнулося.

— Не хвалюся, але то