Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Доріан скоса поглядає на нього, почувши ці слова, і, трохи помовчавши, каже:

— На Мангеттені. На вечірці в готелі «Алґонкін». Після неї ми вирушили на прогулянку під снігом, а потім опинилися в одному з тих погано освітлених і зручних для розмов барів, де протеревенили аж до світанку, тож я як джентльмен відвів тебе назад до готелю. Це тест?

— Коли це було?

— Майже чотири роки тому. Хочеш повернутися в той час? Якщо хочеш, можемо влаштувати святкування на річницю.

— Ким… Ким ти працюєш?

Доріановий погляд на мить змінюється зі скептичного на стурбований, але він однаково відповідає:

— Коли я востаннє перевіряв, то був книжковим редактором, але тепер я шкодую, що зізнався в цьому, адже якщо ти все забув, я міг обдурити тебе й змусити нарешті показати мені той проєкт, з яким ти граєшся і сам не знаєш, книжка це чи комп’ютерна гра, ну той, з піратом. Я вже склав тест? Тут холодно.

— Це не може відбуватися насправді.

Закарі тягнеться до билець ґанку, остерігаючись торкатися чоловіка поруч із собою. Бильце під його пальцями тверде, сніг тане на шкірі, легенько пощипуючи.

Усе, що він відчуває тут, злегка пощипує.

— Ти випив забагато пуншу, що приготувала Кет? Вона повісила на нього табличку з попередженням, тому я зупинився на цьому. — І Доріан підіймає в повітря свою склянку.

— Що сталося з Мірабель? — запитує хлопець.

— Хто така Мірабель? — Доріан ковтає скотч.

— Не знаю, — зізнається Закарі, і це правда.

Він не знає. Не певний на всі сто. Можливо, він вигадав її. Cтворив у своїй уяві з міфу й фарби для волосся. Якби вона була справжня, то була б тут, і вона б сподобалася його мамі. На Доріановому обличчі знову з’являється занепокоєння, здебільшого це стосується насуплених брів.

— У тебе черговий випадок?

— У мене що?

Доріан опускає очі на свій келих і занадто довго мовчить, перш ніж озватися. Коли він нарешті набирається духу, кожне його слово виважене, а тон спокійний і врівноважений.

— Раніше в тебе були проблеми зі здатністю відрізнити реальність від вигадки, — каже він. — Іноді з тобою трапляється, коли ти чогось не пам’ятаєш або пам’ятаєш те, чого не було. Але такого вже давненько не було. Я думав, що твої нові ліки допомагають, та мабуть…

— Нема в мене ніяких випадків, — протестує Закарі, однак ледве витисикає із себе ці слова. Йому стає складніше дихати, бо кожен подих — плутанина та крига. Руки тремтять.

— Узимку справи завжди погіршуються, — пояснює Доріан. — Ми впораємося.

— Я… — починає хлопець, але не може закінчити думку. Він ніяк не може опанувати себе.

Земля під ногами більше не здається твердою. У нього проблеми зі здатністю відрізнити реальність від вигадки.

— Я не…

— Ходімо всередину, любий.

Доріан нахиляється, щоб поцілувати його. Цей жест звичний і заспокійливий. Наче він робив так уже тисячу разів.

— Це історія, — шепоче Закарі Доріанові у вуста, перш ніж вони притискаються до його, — це історія, яку я розповідаю собі.

Він зводить руку, яка все ще тремтить, до Доріанових губ і легенько відштовхує його. Чоловік здається справжнім на дотик. Справжнім, щільним, затишним і знайомим. Було б легше, якби він не здавався таким справжнім.

Розмови й музика в будинку стихають, ніби хтось чи щось скрутило фонову гучність.

— Ти в піжамі? — дивується вигаданий Доріан.

Закарі знову дивиться на небо. Хмари розсіялися. Снігопад ущух.

Згори вниз на нього дивиться місяць.

— Тобі не слід зараз бути тут! — гукає місяцю хлопець. — Мені не слід зараз бути тут, — каже він собі.

Закарі повертається до вигаданого Доріана в образі його бойфренда на материній щорічній феєрії на честь зимового сонцестояння, яка тішить його не менше, ніж лякає, і каже:

— Гадаю, мені вже час.

— Ти про що? — перепитує Доріан.

— Я хотів би бути тут, — щиро зізнається Закарі. — Або, можливо, у якійсь іншій версії цього місця. І гадаю, я міг би закохатися в тебе, але це все не відбувається насправді просто зараз, тому мені вже час.

Він розвертається і йде туди, звідки прийшов.

— Міг би? — гукає йому назирці Доріан.

Закарі стримує бажання повернутися. «Це не справжній Доріан», — нагадує він собі.

Хлопець іде далі попри те, що якась його частина мріє залишитися. Він прокладає собі шлях по снігу, залитому місячним сяйвом, віддаляючись від будинку, хай навіть це здається відступом. Мабуть, це була перевірка. Відступ заради руху вперед.

Закарі йде до дверей у полі, але, коли підходить ближче, не бачить жодних дверей. Їх більше немає. Лише сніг. Замети, що ними встелений навіть ліс.

Хлопець пригадує мапу, яку вирішив не класти до свого інвентаря.

Два будинки в гущавині. Але ферму звідси більше не видно, він лише здогадується, з якого боку вона має бути. Намагається пригадати, у якому напрямку вказувала намальована на мапі стрілка, яку частину лісу вона позначала чи хоча б де саме стояв олень, але не може, тож вирішує, що йому все одно.

Якщо це лише історія, яку він собі розповідає, він накаже собі йти вперед. Подалі звідси.

Хлопець зводить погляд до всипаного зірками неба. Місяць дивиться на нього згори.

Закарі дивиться на нього у відповідь.

— Нам не слід бути тут! — знову кричить місяцю Закарі.

Місяць не відповідає, а лише спостерігає. Чекає на те, що станеться далі.