Читати книгу - "Конституція України. Науково-практичний коментар"

За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам (ст. 23 СК України). Реєстрація шлюбу осіб, яким знижено шлюбний вік, провадиться на загальних підставах, тобто при вільній згоді на це жінки і чоловіка.

Принциповим положенням є також і те, що кожен з подружжя має рівні права й обов’язки в шлюбі й сім’ї. Це положення знайшло своє закріплення в ч. 6 ст. 7 та інших статтях СК України. Так, дружина та чоловік мають право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (ст. 51 СК України); на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку (ст. 52 СК України); на зміну прізвища (ст. 53 СК України); на свободу і особисту недоторканність (ст. 56 СК України). Майно, яке було набуте подружжям за час шлюбу, включаючи і речі для професійних занять одного з них, незалежно від того, що один з подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку, належить їм на праві спільної сумісної власності (статті 60, 61 СК України). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування й розпорядження таким майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (статті 63, 66, 69 СК України). Дружина та чоловік повинні матеріально підгримувати один одного (ст. 75 СК України), брати участь у витратах, пов’язаних із хворобою або каліцтвом другого з подружжя (ст. 90 СК України). Усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Таким чином, у сімейних відносинах подружжя не має переваг один перед одним, хоча в окремих випадках законом враховуються біологічні особливості жінки та чоловіка, які перебувають у шлюбі. Так, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності (ч. 1 ст. 84 СК України).

Частина 2 коментованої статті встановлює, що батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх дітей (ст. 180 СК України), тобто забезпечувати інтереси дитини в житлі, харчуванні, відпочинку, лікуванні тощо, незалежно від того, чи є вони працездатними і чи є в них кошти, достатні для надання утримання. За правилом цей обов’язок, а він покладається рівною мірою на обох батьків, виконується добровільно, зокрема, шляхом здійснення фактичних дій. Наприклад, той із батьків, хто проживає окремо від дитини, може брати участь в її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі (ч. 2 ст. 181 СК України). Підставою для сплати аліментів може слугувати договір про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК України), відповідні положення в шлюбному договорі (ч. 2 ст. 93 СК України), заява одного з батьків за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів з його заробітної плати, пенсії, стипендії у певному розмірі та на певний строк (ст. 187 СК України) тощо. Аліменти можуть стягуватися і в примусовому порядку за рішенням суду. У цьому випадку кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються в частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі (ч. 3 ст. 181 СК України).

Батьки зобов’язані брати участь і в додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, але за умови , якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати (ст. 19 8 СК України). Якщо батьки спроможні, то на них покладається й обов’язок утримувати повнолітніх дітей, які продовжують навчання і через це потребують матеріальної допомоги, до досягнення ними двадцяти трьох років. Право на утримання припиняється в разі припинення навчання (ст. 199 СК України).

Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні батьки.

Частина 2 коментованої статті закріплює обов’язок повнолітніх дітей (дочки, сина) піклуватися про своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги. Непрацездатність батьків може бути пов’язана або з досягненням пенсійного віку, або з інвалідністю. При цьому батьки повинні потребувати матеріальної допомоги через відсутність джерел для свого існування, у тому числі через відсутність пенсії або незначний її розмір. Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі або в частці від заробітку (доходу) сина, дочки з урахуванням їх матеріального та сімейного стану. Повнолітні діти можуть бути залучені до участі і в додаткових витратах, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю батьків. Проте, якщо мати або батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов’язок утримувати їх у повнолітніх дітей, щодо яких вони були позбавлені цих прав, не виникає (ч. 2 ст. 202 СК України). Повнолітні діти можуть бути звільнені судом від обов’язку по утриманню своїх батьків та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо в судовому порядку буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків. Проте у виняткових випадках (повна відсутність коштів у батьків, тяжка хвороба, немічність тощо), суд може присудити з дітей аліменти на строк не більше як три роки (ст. 204 СК України).

Слід зазначити, що хоча коментована стаття містить положення щодо обов’язку повнолітніх дітей утримувати своїх батьків, спеціальне законодавство, а саме ст. 206 СК України передбачає право суду у виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а неповнолітня дитина має достатній дохід (заробіток), винести рішення про стягнення з неї одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов’язаних з лікуванням та доглядом за ними.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що сім’я, дитинство, материнство й батьківство охороняються державою. Захист сім’ї державою — важливий соціально-правовий інститут, який впливає на стабільність і міцність сімейних відносин і включає проведення широкого кола економічних, соціальних і правових заходів. Це не випадково, бо сім’я захищається державою як природний і основний осередок суспільства, що має значення як для кожної людини, так і для суспільства в цілому.

Велике значення для регулювання сімейних відносин мають Конвенція державної сімейної політики, схвалена Постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 р., закони України від 15 листопада 2001 р. «Про попередження насильства в сім’ї», від 26 квітня 2001 р. «Про охорону дитинства», Положення про прийомну сім’ю, Положення про дитячий будинок сімейного типу, затверджені постановою Кабінету Міністрів України 26