Читати книгу - "Менсфілд-парк"

– Її рік! — вигукнула місіс Прайс. — Треба буде якось спекатися її раніше, — її рік мине тільки в листопаді. В Портсмуті, моя люба, слуги як приходять, так і йдуть; а як хтось півроку протримається, це справжнє диво. Я вже й не сподіваюся знайти щось путнє. Якщо я звільню Ребекку, то потерпатимуся з іншою. І я не думаю, що мені так уже важко догодити; робота в нас легка, бо в неї є помічниця, і я частенько ледь не половину всього роблю сама.

Фанні промовчала, але не тому, що погодилася, наче не можна знайти ліків від такого лиха. Вона сиділа, дивилася на Бетсі і мимоволі згадувала іншу сестру — милу крихітку, що була ще меншою, ніж зараз Бетсі, коли Фанні поїхала до Нортгемптонширу, і померла через кілька років. У ній було щось справді чарівне. Її Фанні тоді любила більше, ніж Сьюзен, і коли звістка про її смерть досягла Менсфілду, Фанні довго тужила за нею. При погляді на Бетсі перед нею знову постав образ маленької Мері, та вона нізащо в світі не стала б завдавати болю матері згадкою про неї.

Поки Фанні сиділа, поринувши у спогади, Бетсі, стоячи неподалік від неї, щось крутила в руках, бажаючи привернути увагу сестри, і водночас намагалася приховати цю річ від Сьюзен.

— Що це там у тебе, любонько? — спитала Фанні. — Іди-но, покажи мені.

То був срібний ножик. Сьюзен схопилася з місця, вигукнувши, що це її ножик, і спробувала його відібрати; але дитя кинулося шукати захисту в матері, і Сьюзен могла тільки в запалі нарікати на таку несправедливість, при цьому вочевидь сподіваючись знайти підтримку у Фанні. Це просто підло, що вона не може отримати свого ножика, це її власний ножик, сестричка Мері його залишила їй, коли вже лежала при смерті, і вона, Сьюзен, вже бозна-відколи могла б тримати його в себе. Але мама не віддає його їй, а Бетсі завжди дозволяє його брати; і скінчиться тим, що Бетсі його зіпсує і назавжди візьме собі за іграшку, хоч мама обіцяла, що Бетсі його не чіпатиме.

Фанні була вражена. Її почуття обов'язку, честі й справедливості були скривджені словами сестри та відповіддю матері:

— Та годі тобі, Сьюзен! — плаксиво вигукнула місіс Прайс. — Чого це ти так вередуєш? Завжди ти гиркаєшся через той ножик. Не треба бути такою вередливою. Бідна моя Бетсі, бач, яка Сьюзен лиха до тебе! А тобі не слід було брати ножика, любонько, коли я послала тебе до шафи. Ти ж знаєш, я просила тебе його не чіпати, бо Сьюзен цього не любить. Доведеться мені його від тебе сховати, Бетсі. Бідна Мері, мабуть, і не гадала, що через нього підуть такі чвари, коли віддала його мені за дві години до смерті. Бідна моя дитинка! Вона вже ледве могла говорити, а все ж сказала так лагідно: «Нехай сестриця Сьюзен візьме собі мого ножика, мамочко, коли мене поховають». Бідна дитинка! Вона ж його так любила, Фанні, весь час тримала його в себе на ліжку, поки хворіла. Це був подарунок її доброї хрещеної, старої пані адміральші Максвел, — усього за три місяці до того, як Мері віддала Богові свою душеньку. Бідне моє дитятко! Мабуть, Всевишній узяв її на небо, щоб вона отак не поневірялася в цьому світі. Ох ти, моя Бетсі, — і вона ніжно пригорнула малу до себе, — тобі от не пощастило мати таку добру хрещену. Тітонька Норріс живе надто далеко, не може вона подбати про мою крихітку.

Фанні справді не було чого передати від тітоньки Норріс, окрім сподівань, що її хрещениця — добра дівчинка і читає її Псалтир. Якось у вітальні Менсфілд-парку непевно говорилося, що, мовляв, треба послати Бетсі Псалтир; та відтоді Фанні не чула про це більш ні слова. Місіс Норріс, щоправда, принесла з дому дві старих Псалтирі її чоловіка; та коли їх оглянули, цей дар щедрого серця виявився дещо недоречним. Одна з книг була надрукована занадто дрібним шрифтом, інша — така громіздка, що дитині було б незручно її носити.

Фанні, знов украй знеможена, вдячно погодилася, коли їй запропонували лягти спати; і поки Бетсі репетувала, щоб їй дозволили лягти на годину пізніше на честь приїзду сестри, Фанні вже вийшла з вітальні, де знову зчинилася буча: хлопці домагалися, щоб їм дали грінок із сиром, батько жадав рому з водою, — та Ребекка, як на гріх, знову десь запропастилася.

Нічим не втішила її й тісна, вбого умебльована спальня, яку Фанні мала ділити із Сьюзен. Тіснота кімнат нагорі та внизу, вузькі коридори і сходи вразили її більше, ніж вона могла те уявити собі. Скоро вона вже з ніжністю згадувала свою малу горішню кімнатку в Менсфілді, яка там вважалася надто тісною, щоб задовольнити когось іншого.

Розділ тридцять дев'ятий

Якби сер Томас міг знати почуття своєї племінниці, коли вона писала свого першого листа тітоньці, це вселило б у нього надію. Хоч вона добре виспалася і ранок був чудовий, і чекала її зустріч з Уїльямом, а в домі панувала відносна тиша — Том і Чарлз пішли до школи, Сем — у якихось своїх справах, а батько, за звичаєм, вийшов потинятися вулицями — і все це дозволило Фанні описати батьківську оселю в досить мажорних тонах, — вона надто добре усвідомлювала, скільки їй довелося приховати. Якби сер Томас знав хоч половину з того, що вона встигла відчути ще до кінця тижня, він би вважав, що містер Кроуфорд може не сумніватися в її згоді, і пишався з власної обачливості.

Ще не минув перший тиждень, а Фанні вже зневірилася у всіх своїх мріях. По-перше, Уїльям пішов у плавання. «Дрозд» отримав наказ відпливати, вітер змінився, і корабель покинув порт через чотири дні після їхнього приїзду; і за цей час вона бачилася з братом лише двічі, та й то поспіхом, коли він бував на березі у службових справах. Не було ні задушевних розмов, ні прогулянок до форту чи в доки, ні знайомства з «Дроздом» — нічого, що вони планували і чого їм так хотілося. Скрізь її чекало розчарування, і єдиною підтримкою була любов Уїльяма. Його остання думка, коли він покидав рідну домівку, була про неї.