Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

Раптом через усю залу, підібравши сукню, прожогом перебігла Пола, а за нею гнався Дік. Він спіймав її, саме як вона пробувала вивернутись від нього поза Вомболдом та його співрозмовниками.

— Ох, капосна! — удавано насварив її Дік, а за мить уже разом з нею просив Дар Гаяля, щоб затанцював.

Урешті індієць дав себе умовити — облишив свою Азію та азіатів, ніби відмахуючись від них, зателіпав руками, задригав ногами і втяв химерну пародію на танго, яке оголосив «вибуховим апофеозом сучасного танцю».

— А тепер, Червона Хмаро, заспівай містерові Грейму свою «Пісню про жолудь», — наказала Дікові Пола.

Дік, що все обіймав дружину за стан і не відпускав, бо ще не завдав обіцяної кари, хмуро похитав головою.

— «Пісню про жолудь»! — гукнула Ернестіна від фортепяно, і Еді Мейсон та всі дівчата підхопили ту вимогу.

— Ну-бо, заспівай, Діку, — умовляла його Пола. — Адже містер Грейм єдиний з усіх нас ще не чув її.

Дік знову похитав головою.

— Ну, то «Пісню школярки».

— Я заспіваю йому Горянинову пісню, — відмовив Дік задирливо, із збиточним вогником в очах. Тоді затупав ногою, заіржав, вельми вдало наслідуючи Горянина, тріпнув уявною гривою і почав: — «Слухайте мене! Я Ерос! Я ступаю по горах…»

— «Пісню про жолудь», — ураз перебила його Пола зовсім спокійно, однак із сталевою ноткою в голосі.

Дік слухняно урвав «Пісню Горянина», хоч і труснув головою, мов норовистий лошак.

— У мене є нова пісня, — урочисто заявив він. — Про нас із тобою, Поло. Я перейняв її від нішінемів.

— Нішінеми — це вимерлі аборигени цієї частини Каліфорнії,— обернувшись до Грейма, пояснила Пола.

Дік потупцявся трохи на місці, не згинаючи ніг, як танцюють індіяни, поляскав долонею по стегну і завів нову пісню, все не відпускаючи дружини:

— Я Ай-Кат, найперший чоловік-нішінем. Ай-Кат це скорочене Адам. Мій батько був койот, а мати — вечірня заграва. А це Йо-то-то-ві, моя дружина. Вона найперша жінка-нішінемка. Її батько — трав’яний коник, а мати — смугаста дика кішка. Це найкращі батько й мати — після моїх. Койот дуже мудрий, а заграва дуже стара; але чи багато ви чули доброго про коника й дику кішку? Що кажуть нішінеми, то все правда, і мати всіх жінок була кішка, маленька, сухенька, смутнолиця, хитра кішка з пругованим хвостом.

На тих словах пісню про перших чоловіка й жінку перебили обурені жіночі вигуки і схвальні чоловічі.

— Це Йо-то-то-ві, себто скорочене Єва, — завів знову Дік і різким рухом, удаючи брутального дикуна, притяг Полу до себе. — Вона не дуже гарна, нема на що дивитись. Але винні тому коник і смугаста кішка. Я Ай-Кат, перший на світі чоловік, і ви мого смаку не ганьте. Я ж був перший чоловік, а вона перша жінка, отож я не мав з чого вибирати, що побачив, те й узяв. Так само було й Адамові, коли він брав Єву. Йо-то-то-ві була єдина жінка в цілому світі, створена для мене, отож я й вибрав Йо-то-то-ві.

Івен Грейм слухав, не спускаючи очей з руки, що владно оповивала стан прекрасної господині, і відчував якусь прикрість, а в голові йому зринула непрохана думка, яку він зразу сердито відігнав: «Щасливець цей Форест! Аж занадто…»

— Я Ай-Кат, — виспівував далі Дік. — А це моя жінка-росинка. Це моя медова роса. Я вам набрехав. її батько й мати зовсім не коник і не кішка, а східний літній вітер з гір і сьєррська вранішня зоря. Вони змовилися й виточили всю солодизну з землі й повітря, аж урешті туман їхнього кохання сів медовою росою на листі чапаралю й мансаніти.

Йо-то-то-ві — моя медова роса. Слухайте мене! Я Ай-Кат. Йо-то-то-ві моя дружина, моя перепілка, моя олениця, моя хмільна брага з теплого дощу й соків родючої землі. Вона зродилася з ніжного сяйва зір і прозорого світанку…

— І якщо ви гадаєте, — докінчив Дік звичайним своїм голосом і тоном, вичерпавши імпровізацію, — якщо ви гадаєте, ніби старий, любий, синьоокий Соломон проспівав свою «Пісню над піснями» краще, то передплатіть-но видання моєї «Пісні над піснями».

РОЗДІЛ XI

Місіс Мейсон перша висловила бажання, щоб Пола заграла; але тільки Теренс Макфейн із Аароном Генкоком розігнали біля фортеп’яно аматорів джазу й вирядили Тео Мелкена, соромливого посланця, привести Полу до інструмента.

Грейм почув, як Теренс каже їй:

— Я вас прошу, заграйте «Роздуми над водою», щоб добити оцього темного поганина.

— А потім «Дівчину з лляними косами», коли ваша ласка, — попросив поганин, цебто Генкок. — Вона добре підкріпить мою позицію. Цей дикий кельт вигадав якусь болотяну теорію музики, первіснішу навіть за печерних людей, і ще має стільки щирої глупоти, що називає себе ультрасучасним.

— А, Дебюссі[109],— засміялась Пола. — Й досі не помирились на ньому, еге? Ну, спробую добратись і до нього. Тільки з чого ж мені почати, не знаю…

Дар Гаяль приєднався до трьох мудреців, і вони гуртом посадовили Полу за велике концертне фортеп’яно — а втім, не занадто велике для цієї зали, вирішив Грейм. Та щойно вона сіла на дзиглик, три мудреці шаснули на свої, видимо, улюблені місця — слухати. Молодий поет простягся долі на пухнатій ведмежій шкурі, футів за сорок від фортеп’яно, і застромив пальці в патлату чуприну. Теренс і Аарон розсілись на дивані у віконній ніші, досить близько один від одного — аби мати змогу штовхати сусіда ліктем, коли тому чи тому здасться, ніби Полина інтерпретація музики підтверджує саме його погляди. Дівчата повмощувались мальовничими купками на широких капапах чи по дві й по три у великих кріслах з темного дерева та на їхніх бильцях.

Грейм ступив був крок до фортеп’яно, щоб узяти на себе почесну місію — перегортати Полі ноти, та вчасно помітив, що Дар Гаяль уже випередив його. Грейм спокійно обвів усю картину цікавим поглядом. Велике фортеп’яно стояло на підвищенні в дальшому кінці зали, під невисоким склепінням, розміщене ніби в резонаторній мушлі, умисне зробленій для нього. Жарти й сміх відразу стихли: видно, Маленька господиня Великого Будинку вимагала, щоб до неї ставились, як до справжньої талановитої піаністки. Але Грейма це, навпаки, настроїло скептично.

Ернестіна перехилилась до нього зі свого крісла й шепнула:

— Вона все може, коли захоче. І вправллється небагато… Не дуже багато. Вона, знаєте, вчилась у Лешетицького[110] й у мадам Кареньйо[111] і держиться їхніх методів. І грає зовсім не по-жіночому. Ось послухайте!

Греймів скептичний настрій не минувся й тоді, коли