Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Тепер Орисина мова змінилася. Вона пом'якшала у своєму звучанні й бриніла щирістю, що нагадувала спізнений жаль:

— Я не мала дома тієї самостійності, яку тепер маєш ти по смерті татка. Дома мене заїдали за Маркіяна. І найстрашніше — це те, що правда була все-таки за ними. Він був не для мене. Мої як почали змальовувати життя, що чекало мене за ним, то мені самій відпала охота думати про спільне майбутнє. Але й це не було причиною, чому я зірвала з ним. Я не знаю — хто перший зірвав. Коли промовляння до розуму не дуже допомагали, мої вхопилися іншого способу. Почали висміювати Маркіяна. Ти знаєш — він селянська дитина, і вони не раз, особливо родина мого дядька, про це я пізніше дізналася, маневрували так, щоб залишити його в себе на обіді чи вечері, робили з нього персону грата на вечорах, наказували покоївці розносити страви від нього, щоб мати потім досить матеріалів для насмішок і злосливої критики. Але часом мені здавалося, що я зможу це витримати — їм на зло. Так мені здавалося. Я навіть не знаю, чи це кохання було. Знаю тільки, що він іноді був мені потрібний, як повітря, а й він теж — сам признавався мені в тому — шукав якогось очищення гріхів в мені.

— Так, — стверджує Неля. Знов перечитувала в думках щоденник Маркіяна. Орися ятрила їй рану в серці. Не могла перемогти себе, щоб не ревнувати.

— А все ж таки добра не могло бути між нами. Ті останні канікули перед своїм арештом Маркіян не мав бути тут. Але якась справа пригнала його сюди. Він сказав мені, що туга за мною, але це була неправда. В той час я вже не була для нього найважливішим життєвим питанням.

«Слава богу», — зітхає в думках Неля.

— Це я відразу відчула. В його житті настав якийсь перелом. Я сказала йому навіть кілька прикрих слів, і тоді він якось проговорився переді мною, що приїхав сюди по справі. Ти розумієш, це був тільки один не зовсім виразний натяк — просто вихопилося в нього під впливом моїх докорів, але для мене цього було досить. Тоді охопив мене такий страх перед смертю. Я не могла подумати, що б це було для моїх рідних, якби в процесі поруч його імені стояло і наше прізвище. Це і була та границя, якої я не могла переступити. І тоді Славко відвів мене додому, а решту знаєш…

Вони спустилися на пагорок за церквою і звернули на якусь стежину на чужих городах. Стежка, чи радше польова доріжка, дозволяла їм іти поруч.

— Це негарно, що твоя тітка, а моя свекруха підтримує думку, ніби Славко вперше заговорив до мене на тій вечірці. Для чого ця неправда? Славко бігав за мною, ще як до гімназії ходив, писав мені якісь дурні любовні листи, яких я ніколи не читала. Ніхто мені не може закинути, що я злакомилася на маєтки Ілаковичів. Ні. Це було б просто свинство. Люблю працю заради самої праці. Однаково треба десь на чомусь зігнати своє завзяття — чи не так? Місто… після тих переживань з Маркіяном перестало вабити мене. Славко добрий чоловік, але трава теж добра — на пашу для худоби.

Нелі згадалося, як Орися поводилася на тризні татка, і не втерпіла, аби не дорікнути їй.

— Але рівновагу духу ти скоро набула. Тоді на тризні в нас ти з усіх була найвеселіша.

Орися стягнула брови.

— Е, мене дуже вразила була смерть вуйка Аркадія. Пам'ятаю, прийшла телеграма, то я не могла стриматися від сліз. Цілий день, що не робила б, куди не ходила б, текли з очей, як з джерела якого. А потім той дурнуватий Нестор («Аж така інтимність», — подумала Неля) так якось вплинув на мій настрій, що мені ні з сього ні з того зробилося весело. Ет, нема про що згадувати! А ти, — вони саме ввійшли в чиєсь подвір'я, куди, як видно було, не раз ходила Орися, — з Маркіяном раніше була знайома?

— Так.

— Так? — перепитала ще раз Орися Ілаковичева.

— Так, — підтвердила вдруге Неля. Майже повірила, що справді так було.

Орися зиркнула на неї краєчком ока, потім, потерши рукавичкою чоло, сказала з роздумою:

— Всі, хто тебе знав, були закохані в тебе. А він, хоч і знав тебе, залишився вірним мені. Це велике нещастя бути аж до такої міри коханою. Велике нещастя. Я боюся, що він і досі…

— Ні, — заперечила Неля. — Ні! Будь спокійна, він… покінчив з минулим.

Орися легенько посміхнулася.

— Не вірю в це. Навпаки, людина, в якої віднято майбутнє, з подвійною силою тягнеться до минулого. Дивно і трохи смішно, що ти так розписуєшся за нього. Можна подумати, що ти зовсім не знаєш людей і того світу. Ти ще хотіла щось спитати?

— Ні… тобто іншим разом, колись, ти ж поспішаєш, та й мені треба ще на цвинтар піти.

Ідучи додому, Неля роздумувала: неможливо, щоб Маркіян міг любити Орисю такою, якою вона є тепер. Навіть тоді на тризні, хоч Орися вела себе не зовсім достойно, була ще іншою, бодай тінню тієї зі щоденника.

Тепер єдиною гідністю Славкової жінки було хіба те, що соромилася ще трохи свого падіння. А може, й тут Неля помилялася. Орися мала титул добродійки, і повну особисту свободу, і — як-не-як — забезпечене завтра.

Ревнощі, що дотепер мучили Нелю, поволі стали розвіюватися. Бажала одного: щоб якимсь чином, якимсь незвичайним способом міг Маркіян побачити свою давню любов у теперішньому її вигляді.

Але, як це зробити? Ради бога, як?

До Львова приїхала Зоня о десятій годині ранку. Поїзд, дарма що міжнародний, спізнився на сім хвилин, і це непокоїло Зоню. Була забобонна. Цю дрібну невдачу віднесла відразу на рахунок свого візиту до Ясінського. Чомусь стало їй здаватися, що вона пропустить приймальні години у кураторії через те, що поїзд спізнився на сім хвилин. Тоді мусила б заночувати у Львові, а така перспектива була поза межами її фінансових можливостей.

З тунелів вокзалу почали сипатись молочарки з бідонами на плечах. Заносило звітреним молоком, що нагадало немовля в хаті. Зоня не любила малих дітей, і цей неприємний запах тільки погіршив її настрій. Невже ж у Львові випивають аж стільки молока? Видно, прибули ще якісь приміські поїзди. Баби з клунками на плечах кинулись