Читати книгу - "Непрохані"

укладене — чи, може, так само, але інший костюм надавав зачісці інакшого вигляду. Все ніби натякало на ретро-моду. Були й глибші, непомітніші зміни. Мова тіла, світло в очах — чи, може, відсутність світла, — змінилося те, що робить людину інакшою, іншою стосовно саме тебе. Хай там як, а я знав, що ця особа — не моя дружина і не та дівчинка, яка займала колись спальню у будинку, який тепер належить Наталі.

З того я і почав.

— Що ти забрала звідти? З дому Наталі?

— Нічого важливого. Дещо на згадку.

— На згадку про що?

— Про те, що я була дитиною. У мене була така собі скарбничка під ліжком.

— Але чому ти повернулася по неї саме тепер?

Вона завагалася, ніби міркуючи, чи вартий я довіри. Що саме мені можна розповісти.

— Коли мені було років вісім, — нарешті заговорила вона, — вже майже дев’ять, ми ходили на антикварну барахолку у Венеції. Ми з мамою і Наталі. Ходили там, роздивлялися весь той мотлох, а потім я побачила його і зрозуміла, що маю глянути ближче. В тієї жінки все було дуже старе й запилене.

Вона дістала щось із сумочки і поставила на стіл. Скляний квадратний флакончик з високою бакелітовою кришечкою. Його вміст колись був яскраво-рожевий, старовинного, немодного нині відтінку, але геть висох, потріскався, почорнів. На вицвілій етикетці літерами з титрів старого кіна було написано «ДЖАЗБЕРРІ».

— Лак для нігтів, — сказав я.

— Оригінальний, двадцятих років. Тоді я цього ще не знала. Просто страшенно його захотіла. Мама вирішила, що я здуріла. Потім я час до часу діставала його зі сховку і дивилася. Навіть не розуміла, навіщо це роблю. Аж поки мені не виповнилося вісімнадцять.

— Що тоді сталося?

— Великі зміни.

— Ти почала думати, що не вперше у цьому світі.

— А, то ти думаєш, що дещо вже знаєш?

— Я не знаю, що й думати.

— Твій приятель Ґері, як я зрозуміла, збудував нічогенький повітряний замок. Але жив він у ньому сам-один. Може, й добре, що вчора сталося так, як сталося. Не ображайся.

— Він був правий? Бодай у чомусь?

— Мені не відомо, що конкретно він тобі наговорив. Але люди інколи здогадуються про ці речі. Інколи то навіть правильні здогади. У психлікарнях по всьому світу повно здорових людей, які просто не зрозуміли, коли треба стулити рота.

— Що таке «Трест Психомахія»?

— А ти як думаєш? Який твій здогад?

— Щось пов’язане з непроханими гостями.

Вона ворухнула бровою.

— З ким-ким?

— Так Ґері називав людей, які забрали собі в голову, що буцімто повертаються з того світу.

— Він це з твоєї книжки взяв, мабуть. Але я певна, що коли б такі люди існували, вони б воліли називатись «поверненцями».

— Підземелля під будівлею в Беллтауні,— сказав я. — Нащо воно?

Вона зиркнула на годинника на руці.

— Для зібрання. Яке буває дуже рідко, але от скоро відбудеться. Саме тому я стільки часу тут і проводила.

— Але ж підземелля згоріло.

— О, ми й не збиралися зустрічатися там. Його приготували заздалегідь, дуже давно, може, сто років тому. Нині світ не такий формальний, і треба йти в ногу з часом.

— А якби хтось знайшов?

Вона розсміялася.

— Що знайшов? Стіл зі стільцями? Теж мені, сенсація. Приховувати — справа аматорів.

— А трупи?

— Це інша справа.

— Ким був Маркус Фокс?

— Важливою персоною — в минулому, — відповіла вона з певною огидою. — 3 ним завжди були… труднощі. Але під час останнього свого перебування там він зовсім зіпсувався.

— Там — це де?

— Там, куди ми йдемо. У проміжку. Це недалеко від нашого світу. Маркус став дуже жорстокий. Почав знущатися з людей. Дітей.

— Я бачив. Але навіщо зберігати тіла?

— Там їх не знайшли б так само, як і якби їх закопали в лісі чи скинули в затоку. Поки ти зі своїм другом не почав пхати носа куди не треба.

— А Фокс?

— Він став загрозою нашій безпеці. Про нього подбали.

— Тобто вбили. Той чоловік, що застрелив Ґері.

— Ще б пак.

— Чому Тодд Крейн сказав, що Маркус Фокс був у будівлі вчора?

— У тебе добрий слух. І голова працює. З цього можуть бути проблеми. Добре, що ми знаємо, де ти живеш.

Я втупив у неї погляд.

— Ти живеш там само.

— Ні. Я там ніколи не жила, містере Вейлен, — вона загасила цигарку й поглянула на мене байдужими очима. — Я думала, ти вже зрозумів. Ти не з Емі говориш. Я — Роза.

Так, мабуть, я вже й сам здогадався. Вчора увечері я усвідомив, що Емі запросто могла ввести у мій телефон контакт «РОЗА» — будь-коли за минулі тижні чи місяці — і я б цього навіть не помітив, поки з того номеру мені не подзвонили. Навіщо? Мабуть, вона хотіла мене застерегти. Або не дати мені зіпсувати щось важливе, про що