Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

знати, що за цих дітей так ніхто і не помстився. Ніхто не був покараний за їхню смерть. Отаке-то воно, правління того м'ясника, Жерця Каменю. І далі я такого не потерплю. — Його вузькі груди ходили ходором під парчевою тунікою; очі мав жахливо нерухомі, повні люті, як чаша з отрутою. — Далі я такого не потерплю. Тепер уся Олондрія знає правду. Нічний Ярмарок оприявнив її для всіх. Я плáчу кривавими сльозами за тими, хто там загинув, але не більше, ніж я плáчу за вейнськими школярами. Не більше, ніж я плáчу за цією провінцією, де ми зараз сидимо, за цією окупованою і плюндрованою впродовж століття землею, не більше, ніж я плáчу за народом Авалеї — гув’ялхі з Долини. І не забудь, що я ризикував власним життям, щоб розпочати війну, яка їх врятує. І твоїм, — додав він, перш ніж я встиг нагадати йому. — І твоїм теж.

Я сів і закрив обличчя долонями. Почув, як Миросове крісло зарипіло під його вагою, відтак зашелестіли газети. Я підвів голову і подивився на нього.

— І ти, Миросе, з усім цим згоден.

Його обличчя мало впертий вираз, хоча відповів він тремтячим голосом:

— Я вірянин Авалеї.

Я знову підвівся. Обійшов довкола стола. Тіло ніяк не могло заспокоїтися. Полум'я свічок кидало на стіни багряні відблиски. Я повернув голову в бік жерця.

— Але бібліотеки, Ореме… вони ж вам теж потрібні! Книжка Лейї Теворової, Настанова з благодаті, — ви ж врятували її від Жерця Каменю! Якщо бібліотеки запалають…

— Так, — погодився він. — Багато з того, що ми любимо, буде втрачено. Але народ Авалеї, як ти знаєш, здатен запам'ятовувати надовго. І вибір, який зараз стоїть перед Олондрією, є простим: холодний пергамент чи жива плоть? Я свій вибір зробив.

Я заперечливо похитав головою.

— То не вибір. Ніхто не повинен опинятися перед таким вибором.

— Згоден. Але нам цей вибір нав'язали, і сталося це у той момент, коли Телкан став на бік Жерця Каменю. У той момент, коли Олондрія вибрала книжку і відкинула голос. Тепер ми маємо зрівноважити шальки терезів.

— Ціна занадто висока.

Він посміхнувся.

— Послухай. Розповім тобі історію.

Я знову заперечливо похитав головою. Відчув, як тремтять губи.

— Досить з мене твоїх історій.

Він заусміхався ще м'якше, ще більш заохотливо. Поплескав долонею сидіння стільця обіч себе.

— Ну ж бо, ще лиш одну. Це історія про ціну. Не можеш її знати, бо її дуже рідко розповідають. Казка про Наймара, чудового юнака…

Історія розквітала у ньому, наповнювала собою його тіло чимось на кшталт сяйва. Я бачив, що ніщо не владне зупинити його в бажанні розповісти її. Впродовж усієї моєї подорожі його історії падали на мене, мов сніг. Він був переповнений ними, як бібліотека з ненумерованими полицями. Він сам був усною книжкою.

— Наймар зростав у палаці глибоко в лісі, — розпочав він своїм гортанним голосом, — і був єдиною дитиною — плодом єдиної любові свого батька. Мати померла, народжуючи його; палац був присвячений їй і називався Палацом Дрібних Крапель. Тими краплями були сльози, що їх вона пролила на новонароджене чоло єдиної своєї дитини, коли взяла її потримати за мить перед смертю. Хлопчик зростав серед печальних картин і зображень матері: навіть статуї в саду всі були схожі на неї. Скульптори зобразили її в різних іпостасях: як вона сидить, тче, ходить, веде улюбленого жеребця, пестить каптури улюблених яструбів. Хлопчина був напрочуд схожий на матір: ті ж великі очі, розтулені вуста, чорне волосся і анемони на щоках! З цієї причини почав він часто роздумувати про неї та про смерть — адже наближався до того віку, в якому скінчила своє життя пані в саду.

Я повільно обійшов довкола столу й повернувся на свій стілець між Оремом і Миросом. Жрець повернув голову і говорив, не зводячи з мене очей. — Отоді-то світ і втратив для нього смак, — продовжив, зітхнувши. — Не знаходив він у ньому задоволення: ні в полюванні, ні у вині, ні в музиці, ні в наложницях…Батько вже втратив надію на те, що щось його захопить, і Наймар блукав лісом, дикий і зарослий, з лютим виразом на обличчі. Одного дня він пішов купатися в струмку, і коли він там купався, перед ним постала якась Пані, зодягнена в шати кольору шафрану, прекрасна, як троянда. «О юначе, — озвалася вона, — вийди-но з води, щоб достеменно роздивитися тебе могла я, бо майже закохалася у тебе вже». — «Не вийду, — хлопець відповів. — Що даш мені за теє?» — «А що б хотів ти?» — запитала. І відповів він їй: «Смерті уникнути хочу, хочу безсмертним стати!».

— Пані ж у відповідь: «Це легко зробити». І він вийшов, і вода стікала з нього струмками. І Пані залюбувалася ним понад усяку міру, і рум'янець розлився її щоками; але Наймар сказав: «А тепер дай мені те, що обіцяла». — «Охоче», — відповіла Пані. Відтак вирвала із землі жменю лілій, що росли біля струмка, відірвала цибульки, помила їх у воді й звеліла юнакові з'їсти. Юнак, взявши ті цибульки в обидві руки, так і вчинив.

— «І що, тепер я стану безсмертним?» — запитав. «Звісно, станеш», — відповіла Пані. І щойно вона це промовила, як юнак скрикнув і впав; і Пані — а була то сама Авалея — поглянула на прекрасний труп, що лежав на березі, та посміхнулася. «Ось ти й безсмертний», — проголосила.

Отаким був кінець жорстокої казки; я витріщився на жерця, нажаханий. А його червоні губи розсунулися в найбільш дитинній з його посмішок. Я випростався і з грюкотом розвернув свій стілець від жерця до Мироса, так, щоб обидва бачили моє обличчя, коли говоритиму.

— Скажу вам правду, — заговорив я, — і якщо ви вважаєте мене мудрішим за себе чоловіком