Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Кожного вечора він виймав валізу, заходив у туалет буфету, переховував там денний прибуток і передавав валізу працівнику. Він скидався на якогось комівояжера. Він пояснив, що продає еластичну білизну і корсети (кращого не придумав). Працівники дивилися на нього по-змовницьки, на що він скромно відповідав знаками. Це ще більше підвищувало його репутацію. На випадок, якби треба було швидко виїжджати, Альберт також придбав величезну коробку для капелюхів, у якій зберігалася картина з головою коня, намальована колись Едуардом (скло до неї Альберт так і не замінив), а зверху — загорнута в м’який папір маска коня. Якби він мусів швидко виїжджати, то знав, що швидше залишить валізу із грошима, ніж цю коробку.

Після походу до камери схову та перед зустріччю з Поліною Альберт заходив до «Лютеції», що вганяло його постійно в жахливий стан. Як можна зайти непоміченим у такий палац...

«Не переживай! — писав Едуард. — Чим більше ти на виду, тим менше тебе помічають. Подивись-но лишень на Жюля д’Епремона! Ніхто ніколи його не бачив, але, незважаючи на це, всі йому повірили».

Це викликало у нього таке кінське іржання, від якого волосся на голові ставало сторчма.

Спочатку Альберт рахував тижні, а потім почав лічити дні. А з того часу, як Едуард під фальшивим іменем Ежена Лярів’єра поселився зі своїми ексцентричними ескападами в дорогому готелі, він почав рахувати години і навіть хвилини до від’їзду, призначеного на 14 липня поїздом Париж—Марсель, що вирушав о 13-й годині. Щоб наступного дня зробити пересадку на корабель «д’Артаньян» компанії морських перевезень до Тріполі.

Три квитки.

У цей вечір останні хвилини в череві банку було так само складно пережити, як пологи. Від кожного кроку йому було зле, і от, нарешті, він — на вулиці. Чи можна в це повірити? Погода прекрасна, портфель — повний. Справа — ніякого ешафоту, зліва — жодного загону жандармів.

Лише маленький силует Луїзи на протилежному боці дороги. Її поява його шокувала. Так буває, коли ви зустрічаєте на вулиці продавця, якого звикли бачити лише за його прилавком (ви його впізнаєте, але розумієте, що це незвично). Квапливо переходячи вулицю, він запитував себе: звідки вона дізналася адресу банку? Але ця малá вміла проводити час, уважно слухаючи (вона мусила багато знати про їхні справи).

— Йдеться про Едуарда... — сказала вона. — Треба хутчіше до нього.

— Що з Едуардом?

Але Луїза не відповідала, вона просто підняла руку і зупинила таксі.

— Готель «Лютеція»!

У машині Альберт поставив портфель під ноги. Луїза дивилася прямо перед собою, так ніби це вона вела таксі. Альбертові пощастило, що Поліна закінчує сьогодні службу пізніше. А оскільки і завтра починає роботу з самого ранку, то ночуватиме «у себе». Для прислуги це мало означати «у когось».

— Ну, що ж? — спитав знову Альберт через якийсь час. — Що з Ед...

Він помітив погляд водія у дзеркалі заднього виду і відразу виправився:

— Що з Еженом?

Погляд Луїзи був туманним, як у схвильованої матері чи дружини.

Вона повернулася до нього, розвела руками. У неї були мокрі очі.

— Схоже, він помирає.

Альберт і Луїза перетнули хол «Лютеції» якомога спокійніше. Нічого надзвичайного. Ліфтер зробив вигляд, що не помітив їхньої нервозності (він був молодий, але вже професіонал).

Вони знайшли Едуарда на підлозі. Спиною він опирався на ліжко з витягнутими ногами. Виглядав дуже зле, але був живий. Луїза відреагувала, як завжди, холоднокровно. У кімнаті тхнуло блювотинням, вона відкрила одне за одним усі вікна і зробила з усіх серветок, які знайшла у ванній кімнаті, квач для підлоги.

Альберт опустився на коліна і схилився над товаришем.

— Ну що, старий? Кепські діла?

Едуард смикав головою, спазматично відкривав і закривав очі. На ньому не було маски, з дірки на його обличчі тхнуло так відразливо, що Альберт аж сахнувся. Він глибоко вдихнув, а потів узяв товариша попід пахви і якось поклав його на ліжко. Людина без рота та без щелепи, нічого, крім дірки і верхніх зубів, хіба тут поплескаєш його по щоках? Альберт змусив Едуарда розплющити очі.

— Чуєш мене? — спитав він. — Скажи, ти мене чуєш?

А оскільки реакції не було, він перейшов до сильнішого методу. Підвівся, метнувся до ванної кімнати і налив води у склянку.

Коли він крутнувся, щоб повернутися до кімнати, то, вражений, вронив склянку з рук. Йому запаморочилась голова, і він сів на підлогу.

На дверях висіла, мов домашній халат на гачку, маска...

Обличчя людини. Себто Едуарда Перікура. Справжній Едуард. Той, яким він був колись, чудово відтворений. Бракувало лише очей.

Альберт втратив відчуття місця, де знаходився. Йому здавалося, що він в окопі за кілька кроків від дерев’яних щаблів, під час підготовки до атаки. Усі хлопці тут, десь за ним, натягнуті, як тятива. Вони готові взяти 113-ту висоту. Он там — лейтенант Прадель, спостерігає за ворожими позиціями у бінокль. Перед ним Беррі, а перед Беррі — той хлопець, якого він майже не знав. Він обертається і посміхається до нього своїм сонячним усміхом. Альбертові здається, що він схожий на малюка, який збирається нашкодити. У нього навіть не було часу, щоб відповісти, бо Едуард уже відвернувся.

Саме це обличчя було в той вечір перед ним, тільки без усмішки. Це ошелешило Альберта (він його більше ніколи не бачив, хіба що уві сні). А тут — он він, неначе виглядає з-за дверей, ніби зараз, як