Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

— Дуже проста річ. Я хочу виступити у вашій програмі й розповісти всю правду.

«Божевільний, — подумала Оксана. — Або провокатор. Воля помер. Все, що каже ця людина, — брехня».

— Я кажу правду.

Незнайомий скинув смердючий мішок, розв’язав і почав щось шукати. Витягнув шматок черствого хліба, знову закинув до мішка, потім знайшов щось і простягнув Оксані. Це була глиняна свистюлька — заяложена, майже чорна.

— Що це?

— Це — сурма віщого Бояна, головного жреця царя Артани.

Він приклав свистюльку до рота й надув щоки. Звук вийшов жалібний, ледь чутний.

— Беріть. Ця сурма врятує Україну. Ви врятуєте. Ви єдина кажете правду.

Вона з відразою взяла заслинену свистюльку.

Незнайомий закинув мішок на плечі.

— Я чекаю запрошення на програму. Прощайте. Тільки свисніть, я прийду. Я живу в Рівному у Лесі.

Відсунувши Оксану вбік й обдавши її смородом безхатька, він повільно, не озираючись, пішов із двору. Дивно, але в цьому дворі не було видно камер спостереження — мабуть, коштів у житлокомунгоспу не вистачило.

Зайшовши всередину дитячого садка, Оксана почула дитячий галас і запахи молока та манної каші. Діти вовтузились біля маленьких шаф, шукаючи свій одяг. Вихователька Варвара Овдіївна — втомлена сорокарічна жінка у білому халаті — побачивши Оксану, одразу почала кричати так, наче знову на Землю впала Велика Темрява.

— Мамо, що ви собі дозволяєте? Ваша дочка знову упісялась. Це що за безобразіє? Простирадло я вам пратиму? В нас не вистачає білизни, а та що є — дрантя запісяне.

Вона взяла зі столу зіжмакане простирадло і жбурнула його Оксані. Та, як була у весняному рожевому легкому платті з золотими нитками, що пронизували його, наче промені сонця, ледве встигла схопити простирадло, не знаючи, куди його сховати. Її Леся злякано зіщулилась коло шафи. Сльози текли по її обличчю.

— І щоб більше вона не пісяла вдень під час сну. Інакше…

— Що інакше? — зблідла Оксана і ткнула виховательку простирадлом в обличчя. Та злякано відсахнулася від цієї телевізійної стерви, багатійки, випещеної задаваки.

— Ви ніколи не упісювалися в дитинстві? — крикнула істерично Оксана, нічого не тямлячи від приниження. — У вас тут холодно, незважаючи на спеку. В туалет зайти не можна, діти бояться… Даєте в обід якусь сечогінну бурду дітям, яку компотом називаєте! А потім дивуєтесь, що діти пісяють.

Вихователька схопила вологе простирадло й почала принижено вибачатися, бо жахнулась, подумавши, що може втратити це місце, і статус державного службовця, і непогану пенсію в майбутньому.

— Вибачте, Оксано Дмитрівно, це непорозуміння… Вибачте, цього більше не буде.

— Мамочко, мамулю, — заплакала Леся. — Я більше не буду. Даю тобі чесне-пречесне слово. Забери мене звідси.

Схопивши Лесю за ручку, не розпитуючи її, як зазвичай, про новини дитячого садка, потягла доньку, задихаючись у паркому повітрі, через парк Шевченка до підземного паркінгу. Треба було повертатися в телецентр на запис програми.

Подумала, що треба було б запросити Варвару Овдіївну на програму, щоб та розповіла всі таємниці дитячого садка. Крадіжку продуктів, відсутність білизни та одноразових простирадл і рушників, ядучий сморід від хлорки, розсипаної великими купами в туалеті, та інші принади щасливого дитинства. І зрозуміла, що ніколи вихователька не скаже правди, побоїться — як бояться казати правду ті, в кого щотижня бере інтерв’ю Оксана, хоча телеглядачам здається, що чують правду, відому всім й всіма замовчувану.

Об’єкт, що складався з панцира і залишків Крейди всередині, плюс апаратура життєзабезпечення, отримав кодову назву «Скриня» і з великою обережністю був перевезений до тюрми Національного агентства внутрішньої безпеки на вулиці Володимирській, 33 — цього безсмертного місця перебування всіх репресивних органів за останні сто сорок років, від якого віяло запахом смерті й страждань, і ніякі дезодоранти влади у вигляді санітарно-гігієнічних покращень місць ув’язнення не могли усунути цього стійкого смороду.

Операція з переміщенням Крейди з Сицилії до Києва нагадувала Безпалому історію про гігантську тигрову акулу-людоїда, завбільшки з дев’ять метрів, спійману біля берегів Австралії і доставлену на борт американського авіаносця «Президент Ван Лі»: в телесеріалі GNN детально розповідалося про зусилля науковців і військових урятувати акулу від згубної дії електромагнітних полів, від яких тріщав авіаносець. Акула на прізвисько Сара (хтось пригадав, мабуть, Сару Лу Лейн, віце-президента Конфедерації) уславилась тим, що відкусила ногу знаменитій серфінгістці Мейсі Гемільтон, що не завадило Мейсі стати світовою чемпіонкою з однією ногою. Безпалому запам’яталися всі технічні примудрування — величезний бак, в якому кидалася в різні боки Сара, апаратура для фільтрації води й насичення її киснем, якісь помпи і пристрої стеження, які нагадували прилади моніторингу в реанімаційній палаті.

Це все причандалля вагою близько шести тон було піднято на борт транспортного літака «Титан», який вилетів до Атланти (Джорджія), де акулу помістили в прозорому басейні, в якому на очах зляканої і шокованої публіки вона народила сорок вісім акуленят, які почали атакувати прозорі стіни басейну, нападати на обличчя людей, що стояли назовні.

Тепер Безпалий і Блідий у парадних мундирах офіцерів військової розвідки стояли в підвальній залі, де виставлена була камера-клітка з маршалом Крейдою. З’явилася директор НАВБ Назарова (Безпалий її ніколи не бачив і не міг повірити, що ця бабуся очолює спецслужбу країни); Фатхулін та інші високопоставлені працівники Агентства неголосно перемовлялися, очікуючи прибуття Когось (Безпалому захотілося попісяти, але він соромився спитати, де туалет, і тому терпів), а Блідий думав про нагороду — краще за все, якби йому підкинули гектарів десять родючої землі.

Нарешті всі змовкли й зробили вигляд, що стоять по стійці «струнко». До зали увійшов Гайдук у незмінному камуфляжі в супроводі молодого довгов’язого «яппі», який поблискував навсібіч скельцями окулярів і тримався ззаду генерала.

Гайдук привітався з Назаровою