Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

а надто, що вони принагідні, темні й недостовірні. Але я маю завбачувати все. Така моя посада, а найбільше я маю покладатися на своє прочуття, бо ніколи воно ще не заводило мене в оману. Відомості ж полягають у тому, що хтось із таємних друзів Га-Ноцрі, обурений страхітливим зрадництвом цього міняйла, змовляється зі своїми спільниками забити його сьогодні вночі, а гроші, одержані за зраду, підкинути первосвященикові з цидулою: "Повертаю кляті гроші".

Більше своїх раптових поглядів зверхник таємної служби на ігемона не кидав і продовжував його слухати, примружившись, а Пілат вів далі:

— Розміркуйте, чи приємно буде первосвященикові у святкову ніч дістати такий подарунок?

— Не лише неприємно, — посміхнувшись, відповів гість, — але, я гадаю, прокураторе, що це спричиниться до великого скандалу.

— Я й сам тієї ж думки. Ось чому я прошу вас узятися до цієї справи, тобто вжити всіх заходів щодо охорони Іуди з Киріафа.

— Наказ ігемона буде виконано, — заговорив Афраній, — але я мушу заспокоїти ігемона: замір злочинців дуже-дуже важко доконати. Адже подумати лишень, — гість, кажучи, обернувся і вів далі: — вистежити людину, зарізати, та ще дізнатися, скільки одержав, та примудритися повернути гроші Каїфі, та все це в одну ніч? Сьогодні?

— І все ж таки його заріжуть сьогодні, — вперто повторив Пілат, — у мене передчуття, кажу я вам! Не було випадку, щоб воно мене підвело, — тут судома перейшла обличчям прокуратора, і він коротко потер руки,

— Слухаю, — покірно озвався гість, устав, випростався і раптом запитав суворо: — Так заріжуть, ігемоне?

— Так, — відповів Пілат, — і вся надія лише на вашу подиву гідну справність.

Гість поправив важкий пояс під плащем і сказав:

— Маю за честь, зичу здоров’я та радощів!

— О, так, — неголосно скрикнув Пілат, — я зовсім і забув! Я ж вам заборгував!..

Гість вразився.

— Далебі, прокураторе, ви мені нічого не винні.

— Та як же так? Як я в’їжджав до Єршалаїма, пам’ятаєте, стовпище жебраків... я ще хотів кинути їм грошей, а в мене не було, і я взяв у вас.

— О, прокураторе, це така мізерія!

— І про мізерію належить пам’ятати.

Тут Пілат обернувся, підняв плащ, який лежав на кріслі позаду, витяг з-під нього шкіряну калитку і простягнув гостеві. Той вклонився, беручи її, та й сховав під свою кирею.

— Я чекаю, — заговорив Пілат, — на звіт про потреб, а ще і в цій справі Іуди з Киріафа сьогодні ж уночі, чуєте Афранію, сьогодні. Сторожі буде наказано будити мене, тільки-но ви з’явитесь. Я чекаю на вас!

— Маю за честь, — проказав зверхник таємної служби і, повернувшись, пішов з балкона.

Чути було, як рипів мокрий пісок під його ногами, потім долинув цокіт його чобіт по мармуру поміж левів, потім зрізало йому ноги, тулуб і, нарешті, запався і каптур. Тільки цієї миті прокуратор завважив, що сонця вже немає і настали сутінки.

Розділ 26

ПОГРЕБ

Можливо, ці сутінки і були причиною того, що зовнішній вигляд прокуратора круто перемінився. Він ніби на очах постарів, згорбився і до того ж занепокоївся. Ось він повернув голову і чомусь сіпнувся, кинувши погляд на порожнє крісло, на спинці якого лежав плащ. Наближалася святкова ніч, вечірні тіні вели свою гру, і, напевно, стомленому прокураторові привиділося, що хтось сидить у порожньому кріслі. Припустившись легкодухості — поворушивши плащ, прокуратор облишив його і забігав по балкону, то потираючи руки, то підбігаючи до столу і хапаючись за чашу, то зупиняючись і безтямно вглядаючись у мозаїчну підлогу, мовби намагаючись прочитати на ній якісь письмена.

Сьогоднішнього дня вже вдруге нахлинав на нього туск. Тручи скроню, в якій від пекельного вранішнього болю лишився тільки тупий, дещо тягучий спомин, прокуратор усе силкувався збагнути, в чому криються його душевні муки. І швидко він збагнув це, але прагнув оманути себе. Йому зрозуміло було, що сьогодні вдень він щось безповоротно втратив, і тепер хоче втрачене надолужити за допомогою всіляких дрібних та мізерних, а головне, запізнілих вчинків. Омана ж полягала в тому, що прокуратор запевняв себе, що вчинки ці, теперішні, вечірні, важать не менше, ніж ранішній вирок. Але це дуже погано йому вдавалося.

На одному з поворотів він різко зупинився і свиснув. У відповідь на цей посвист із сутінків загримів грубий гавкіт, і від саду на балкон вискочив величезний гостровухий пес сірої масті, в нашийнику з золоченими бляшками.

— Банга, Банга, — слабко гукнув прокуратор.

Пес зіп’явся на задні лапи, а передні закинув на плечі своєму хазяїну, так що ледве не повалив його долі, й лизнув йому шоку. Прокуратор сів у крісло. Банга, висолопивши язика і часто дихаючи, розлігся біля ніг господаря, а радість в очах пса означала, що скінчилася гроза, єдине, чого боявся безстрашний собака, і також, що він знову тут, поруч з тим чоловіком, котрого любив, поважав і мав за наймогутнішого на світі, за владаря всіх людей, через якого і самого себе пес вважав істотою привілейованою, вищою та особливою. Але, влігшись коло ніг і навіть не дивлячись на свого хазяїна, а позираючи у вечоровий сад, пес відразу збагнув, що хазяїна його спостигла біда.