Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

Стосовно ж згадуваних анахронізмів: у процесі перекладу я мала чимале бажання додати до кожного такого спірного місця зірочку і пояснити, що там не так. Але потім відмовилася від цього задуму, «опримітивши» лише те, чого й сама досі не знала (і цього теж чимало). Все-таки дещо перелічу тут.

Юний Аецій, тільки-но ставши заложником Аларіха, не міг згадувати слів «Золото маємо для друзів, для ворогів — залізо», оскільки імператор Східної Римської імперії, наступник Феодосія ІІ Маркіан сказав їх далеко пізніше, хоча ще за життя Аеція, року 450-го (оскільки ж сказав не кому-небудь, а грізному Аттілі, то було це проявом неабиякої сили духу). Продовжуючи тему Аларіха: здобувши Рим, він ніяких тріумфальних походів, тим паче, за участю Галли Плацидії, не влаштовував, а Туснельда, яка жила чотириста років тому, навряд чи цікавила його настільки, щоб якось за неї мститися. Автор, схоже, надихався дещо пізнішим епізодом із життя Галли Плацидії, коли їй дійсно довелося йти перед конем узурпатора в його тріумфальному поході, але той узурпатор мстився не римлянам і не за Туснельду, а керувався ненавистю до вбитого мужа Плацидії, Атаульфа. Найгрізніший суперник Аеція, Боніфацій, побрався зі своєю дружиною-аріанкою не в Африці, а в Італії (про що свідчить лист Августина Блаженного до Боніфація, повний докорів з цього приводу). Все інше, загалом, правдиве і довіряти йому можна. ось тому «Аеція…» можна рекомендувати як приклад величної картини великої, хоч і трагічної епохи.

Хоча певна спірна обставина таки є… Може, тому, що і я — жінка, мене неприємно зачепила недооцінка Парницьким жінок п’ятого століття. Сама лишень Галла Плацидія, та й та зображена переважно в темних барвах. Тим часом, важко заперечити, що Плацидія належала до найрозумніших, найпередбачливіших політиків своєї епохи, а що вона не зуміла порятувати імперії, то завдання і справді було понад людські сили. Та ще й піддані, не виключаючи Аеція, не полегшували їй завдання, керуючись більше власними амбіціями, ніж турботою про майбутнє держави (а про таку абстракцію, як народ, то й зовсім не думали). Навіть передавши керівництво державою в інші руки, Плацидія чимало зробила у не менше важливій царині — культурній. Ось що написав про не польський історик А. Кравчук:

«Це дивовижно: хоча Галла Плацидія жила в часи руйнування старого порядку, коли звідусіль вдиралося справжнє варварство — що його вона сама зазнала і як болісно! — а, попри це, відзначалася дуже розвинутим мистецьким чуттям, вразливістю водночас і витонченою, і сміливою, була справжнім другом усьому справді новому та свіжому. (…) Збудований нею мавзолей якнайкраще свідчить не лише про геніальність його проектантів, а й про фантазію імператриці».

Але ж Плацидія була не єдиною жінкою на вершинах влади! На жаль, Т.Парницький зовсім поминув своєю увагою її небогу Пульхерію, сестру Феодосія ІІ і впродовж десятиліть фактичну правительку Східної Римської імперії — вона все-таки зуміла провести корабель держави крізь усі бурі та допровадити його до спокійніших часів і вод. Так само обійденою виявилася Євдокія (мати Євдоксії, дружини Валентиніана ІІІ), напевне, найосвіченіша жінка свого часу, справжня спадкоємиця традицій еллінської — грецької культури.

Історію ж про те, як горда Пелагія, що зуміла колись протистояти навіть Августину Блаженному, перетворилася на покірне знаряддя в руках свого другого мужа, краще взагалі поминути мовчанкою Так само, як і прикінцевий епізод з франконською королівною (вигаданий, хоча розгром Аецієм зайнятих весіллям франків — історичний факт).. Натомість хотіла б я привернути увагу до одного з останніх розділів роману, де з’являється такий характерний для пізнішого Парницького персонаж — Каризій, книжник, творець і хранитель світла культури, яка мала тоді амбіцію заступити собою гинучу державу. І таки пережила цю державу на багато століть. Незважаючи на те, що головний герой роману ніколи не чув про Гомера, а сюжет «Іліади» знав зі спрощених і вкорочених прозових переказів. Що б сказав Парницький про наші часи, коли змагання під стінами Трої відомі завдяки фільму, в якому сюжет безсмертної поеми змінено майже до невпізнання…

Роман Парницького уривається на півдорозі, за його рамками зостається найбільше звершення Аеція, коли римляни в союзі з візіготами (тими самим, яких герой Парницького збирався винищити до ноги і вважав це своєю історичною місією) зупинили просування на захід Європи гунів, очолюваних ще одним найбільшим діячем епохи — «найбільшим владарем світу», Аттілою. І загибель Аеція, організовану, як легко здогадатися, його найбільшим ворогом — імператором Валентиніаном ІІІ. Який і сам загинув невдовзі після смерті свого великого супротивника. Автор частково повернувся до цих подій в романі «Смерть Аеція», але то вже були зовсім інші часи і зовсім інший Парницький.

Вже зовсім на прощання. Перекладати подібний твір — велика відповідальність, я ж, узявшися за таку роботу, намагалася виконати її якомога точніше. Що не так легко з огляду на те, що зображувана епоха доволі слабо представлена в нашій літературі, тому виразно бракує відповідної традиції відтворення історичної лексики. З цієї причини я зважилася на певні зміни порівняно з оригіналом. Зокрема, титул і посада головного героя відтворені в перекладі як «патрикій», щоб не плутатися зі словом «патрицій», яке має рішучо інше значення. Так само може неприємно вразити читача використання терміну «цісар» замість «цезар», але тут я можу покликатися на приклад Миколи Лукаша і на ту обставину, що від часів Діоклетіана слово «цезар» означало «молодшого співправителя», а титулом верховного правителя було «август». Так само на власний розсуд я вибирала з кількох існуючих варантів спосіб написання власних назв та імен, намагаючись відтворити оригінальне звучання настільки точно, наскільки уміла.

Пояснивши ці обставини, дуже рекомендую «Аеція…» до прочитання. А, можливо, інші твори Парницького теж. Попри те, що це дуже нелегкий письменник, а його твори певний критик порівняв не з прогулянкою квітучим садом — з мандрами Лабіринтом, в центрі якого сидить Мінотавр.

Може, однак, це не