Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Почерк знову той самий. Зв’язний. Старанний. Дитячий. Каздан уявив собі клас-майстерню в початковій школі, де діти навчаються малювати й ліпити. Волокін і далі обстежував тіло.

Обмацував груди, підсовуючи руки під розпанахану плоть.

Зненацька він відсахнувся назад і сів на підлогу. Каздан підтримав його за руку, нічого не розуміючи, їм обом знадобилося кілька секунд, щоб оцінити ситуацію.

Задзвонив телефон.

На трупові.

Волокін поглянув на руки Каздана; той не вдягнув рукавичок. Росіянин закусив губи. Звівся на ноги. Обмацав кишені мертвого.

Знайшов мобільник.

Натиснув на кнопку і став слухати.

Потім повернув його в напрямку Каздана.

Вірменин нашорошив вуха: сміх.

Хихотіння дітей, змішане з постукуванням палиці. Зв’язок урвався.

Двоє партнерів заклякли.

А тоді почули постукування, зовсім близько. Легеньке, тихе, наполегливе.

Діти-вбивці були тут, зовні.

Вони чекали їх.

56

Схоже на церковну паперть підвищення перед гаражами й будинками було порожнє.

Двісті метрів завдовжки. Закрите з трьох боків будівлями заввишки в кілька десятків поверхів. За будівлями висока труба випльовувала густі клуби білого диму. Далі — небо. Синє склепіння, на якому цієї ночі не було видно жодної хмарки, — бездоганно чисте, незворушне, холодне й гладеньке. Неозоре світло, підсилене сяйвом місяця, що нагадувало чарівні кольори одного з полотен Іва Кляйна.[78]

Волокін ступив кілька кроків, тримаючи ґлока в обох руках. Дітей ніде не було. Він подивився на Каздана, який також націлив зброю в порожнечу. Вірменин, здавалося, світився флюоресцентним світлом у синюватому молоці ночі, так ніби був увесь покритий крихітними кристалами. Росіянин зрозумів, що має такий самий вигляд. Дві рибини, ув’язнені у великому кристалі солі. Їхні очі, білі та чорні цятки, підвішені в нерухомості цієї миті, були схожі на сталактити. На цій картині ворушилася тільки пара, що вилітала з їхніх ротів.

Вони не обмінялися жодним словом, але чудово розуміли одне одного.

Усі детективи живуть задля таких хвилин.

А вони ось уже п’ять днів жили задля цієї хвилини.

Вони стали просуватися по паперті.

Рука витягнута під кутом, ствол, спрямований у землю.

Ряди будинків були зовсім темними. Жодного освітленого вікна. Глуха тиша, лише десь на обрії порушувана гупанням молота на якомусь заводі. Калатання велетенського серця, захованого в тілі зі сталі й бетону.

Вони йшли далі, відкрито, не ховаючись.

Їхні силуети вирізнялися на еспланаді, ніби окреслені скальпелем. Тінь від кожного з них була приклеєна до його кроків, чітко схожа на щелепу чудернацької комахи.

Вони напружено дослухалися. Постукування палиці стихло. Лише ритми індустріального передмістя, десь за житловими кварталами, стрясали складки ночі.

Потім зненацька сміх.

Обидва спрямували туди дула пістолетів.

Потім іще один.

Здушене хихотіння.

Шарудіння швидких кроків.

У всіх чотирьох кутках паперті.

Каздан і Волокін просувалися вперед повільно, ще повільніше обертаючись, описуючи озброєними руками кола в напрямку будівель, що їх оточували.

Знову сміх.

Тупотіння ніг.

— Вони граються, — прошепотів Волокін. За кожним його словом із рота вилітала хмаринка пари. — Вони граються з нами.

Детективи розійшлися далі одне від одного, кожен прямуючи до будинку, ліворуч і праворуч. Смішки лунали то там, то там, одразу стихаючи. Під ґанками. На сходах. За кущами. Було неможливо визначити точно, де перебувають малі зловмисники.

Раптом десь під будинком, углибині, зблиснула срібна смужка.

Волокін примружив очі. Зблиск погас. Він подумав про хромовану сталь пістолета. Знову зблиск — метрів за десять праворуч. Потім іще раз, тепер уже ліворуч, метрів за тридцять.

Росіянин кинув запитливий погляд на Каздана: він нічого не розумів. Вірменин дивився то туди, то сюди і, здавалося, розумів ситуацію не краще за нього. Що могли означати ці зблиски? Волокін подумав про еквівалент свисту, переведеного у світло. Ці блиски мали гостроту ефекту Ларсена, гостроту кинджального звуку.

Знову зблиск.

Знову мерехтіння.

Враження було таке, ніби хтось перед ними вимахував дзеркалами, ловлячи місячні промені й посилаючи їх назустріч, вигостреними, мов клинок. Авжеж, це кинджальні промені місяця їх засліплювали. Ніби сипали піском їм в очі. Ядучі, мов бризки ртуті.

Волокін зрозумів.

Діти були там, під покровом ночі.

Закутані в чорні плащі, їхні тіла невидимі, але вони були в масках. У металевих масках… Кожен із них мав також паличку зі світлого дерева, обчищену від кори. Безперечно, то була акація сеяль, обстругана від колючок…

Тупотіння ніг, ліворуч. Волокін обернувся. Сміх — далі. Ще один вибух сміху, праворуч. Детектив уже не знав, куди обертати голову. Діти розчинялися в темряві, потім одразу з’являлися, вибігали з-під сходів, із-поза кущів.

Він ступив три кроки вперед, до будинку ліворуч. Через плече кинув погляд на Каздана, який був неподалік від будинку праворуч. Двоє чоловіків були тепер за сто метрів одне від одного.

Волокін обійшов навколо першого куща, покритого памороззю.

Тиша. Вітер. Холод.

Стала очевидною ще одна деталь. Ледь чутні звуки за кущами,