Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Невдовзі українцям вже було замало гласності. У серпні 1987 року провідний український дисидент В’ячеслав Чорновіл написав на тридцяти сторінках відкритого листа до Горбачова, в якому звинуватив його у проведенні «поверхневої» Гласності задля збереження «фіктивного суверенітету» України та інших неросійських республік. При цьому, зазначив він, створюють перешкоди для розвитку мови, пам’яті та справжньої історії. Чорновіл запропонував свій власний реєстр «білих плям» української історії, назвавши осіб та події, які все ще не входили до офіційного наративу: Грушевський, Скрипник, Хвильовий, масові арешти інтелігенції, знищення національної культури, придушення української мови та, звичайно, «геноцидний» Великий голод 1932–1933 років.[1267]

Його приклад надихнув інших. Українська гілка «Меморіалу» — товариства, яке вшановувало пам’ять жертв сталінських репресій, вперше почала відкрито збирати свідчення та мемуари. У червні 1988 року поет Борис Олійник виступив на XIX Всесоюзній партійній конференцій в Москві — першій в історії, яку відкрито обговорювали й наживо транслювали по телебаченню. Митець порушив три питання: статусу української мови, небезпеки атомної енергії та голоду: «Причини голоду 1933 року, який забрав життя мільйонів українців, мали бути оприлюднені, а причетні до цєї трагедії названі поіменно».[1268]

За таких обставин Комуністична партія України підготувала відповідь на звіт Комітету Конгресу США. Опинившись у складному становищі, партія вирішила (як це часто робили в останні роки існування СРСР) створити комітет. Щербицький дав завдання Академії наук УРСР та Інституту історії партії при ЦК Компартії України (які до цього допомагали виходу книгу «Шахрайство, голод і фашизм») заперечити загальні звинувачення і, зокрема, висновки американського звіту. Тобто члени Комітету мали ще раз написати офіційне спростування. Для забезпечення успіху історикам гарантували доступ до архівів.[1269]

Результат виявився несподіваним. Для багатьох науковців документи стали відкриттям. Архіви містили докладні історії політичних рішень, проведення хлібозаготівель, відмови активістів виконувати накази, згадки про трупи на вулицях, трагічні долі сиріт, терор і канібалізм. Отже, підсумував комітет, ніякого шахрайства нема. Не було фашистської вигадки про «міфічний голод». Голод був справжнім, він був і його неможливо заперечити.

Вшанування шістдесятих роковин голоду восени 1993 року були безпрецедентними. За два роки до того Україна обрала свого першого Президента та переважною більшістю проголосувала за незалежність; подальша відмова уряду підписати нову угоду з радянськими республіками призвела до розпаду Радянського Союзу. Однією з останніх дій КПУ перед складанням владних повноважень була резолюція, що засуджувала голод 1932–1933 років як «злочинний курс, переслідуваний Сталіним та його поплічниками».[1270] Драч та Олійник приєдналися до інших громадських діячів, котрі заснували Рух — незалежну політичну партію, що легально заманіфестувала національний рух від часів репресій на початку 1930-х років. Уперше за свою історію Україна постала суверенною державою і її визнали в усьому світі.

Як суверенна держава, восени 1993 року Україна могла вільно вирішувати, як відзначити роковини голоду. І комуністи, і колишні дисиденти, зрозуміло, з цілком протилежних позицій, мали що сказати з цього приводу. У Києві уряд організував низку громадських заходів. 9 вересня віце-прем’єр-міністр, відкриваючи наукову конференцію, підкреслив політичне значення вшанування роковин голоду. Він сказав присутнім, що «лише незалежна Україна є гарантією, щоб подібна трагедія не повторилася». Джеймс Мейс, тоді вже добре відомий і шанований громадський діяч, також взяв участь у конференції. Він зробив політичні висновки: «Я сподіваюсь, що це відзначення допоможе українцям пам’ятати про небезпеку політичного хаосу та політичної залежності від сусідніх сил». Перший український Президент і колишній партійний апаратник Леонід Кравчук наголосив: «Демократична форма держави захищає людей від таких трагедій. Якщо ми втратимо нашу незалежність, ми будемо завжди пасти задніх економічно, політично і культурно. Більш важливо, у разі втрати незалежності ми завжди повторюватимемо жахливі сторінки нашої історії, включно з голодом, спланованим владою за директивою з іншого центру».[1271]

Іван Драч, тоді один з лідерів Руху, закликав до широкого визнання голоду: росіяни мали «покаятися» подібно до того, як визнали свою провину німці. Він проводив пряму аналогію з Голокостом, зазначаючи, що євреї «змусили весь світ визнати провину перед ними». Хоча він не стверджував, що всі українці були жертвами — «большевицьких опричників на Україні мобілізовували також і з українців» — його тон був недвозначно націоналістичним: «Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою національної свідомості українця, полягає у тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».[1272]

Заходи з вшанування пам’яті жертв голоду тривали всі вихідні. Чорні прапори розвивалися на урядових будівлях; тисячі людей зібралися на молебен біля собору Святої Софії. Та більшість заходів відбувалися спонтанно. На Хрещатик вийшли десятки тисяч людей, деякі з них принесли світлини жертв голоду та документи, які виставили у трьох місцях по ходу вулиці. Також встановили вівтар, біля якого залишали квіти й хліб. Громадські діячі та політики з усієї України поклали вінки біля нового монумента. Деякі принесли землю з місць масових поховань жертв голоду.[1273]

Для присутніх монумент значив більше, ніж пам’ятник. Голод офіційно визнали та вшанували. До того ж, після століть російської імперської колонізації та десятиліть радянських репресій голод визнали і вшанували в суверенній Україні. Погано це чи ні, але історія голоду стала частиною української політики та сучасної української культури. Зараз діти вивчають цю історію в школі; дослідники разом складають її повний наратив за архівними матеріалами. Споруджують пам’ятники та пишуть книжки. Довгий процес суму й скорботи за померлими, осмислення й обговорення минулого вже почався.

Епілог

Переосмислення українського питання

Масове нищення народів і Націй, яке характеризувало просування Радянського Союзу в Європу, не є новою ознакою його політики експансіонізму... Це радше довгострокова характеристика навіть внутрішньої політики Кремля, для якої теперішні можновладці мали достойний прецедент у діях царської Росії. Це справді необхідний крок у процесі «єднання», що, як плекають надію радянські вожді, створить «радянську людину», «радянську націю». Щоб осягнути ту ціль, ту об’єднану націю, кремлівські вожді з легкістю нищать нації і культури, які здавна заселяли Східну Європу.

Рафаель Лемкін, «Радянський геноцид в Україні», 1953 рік[1274]

Ще не вмерли України і Слава, і Воля...

Державний Гімн України

Люди, які пережили в Україні голод 1932–1933 років, завжди описували його як злочин влади.