Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Не розумію… — забелькотіла дівчина онімілими губами. — Я не уповноважена…

— Він придбав їх відразу ж. Наше зобов’язання полягало в тому, щоб взяти за ці витвори мистецтва найвищу ціну. І ми її отримали. Тепер подружжя Тавернерів зможе спокійнісінько провести свою старість у Монте-Карло, якщо забажають. А Маркусу скажи, що коли я через нього пропущу danse de fête, то користуватимусь ложами їхньої родини під час усіх вистав наступного року. — Сільвія поклала слухавку.

У кімнаті запала тиша. Палець Маркуса Вітмора легенько й лагідно торкався золотої оправи, що обрамляла мініатюру чоловіка. То виглядало мов тужливий жест, як спроба поєднатися з кимось невідомим, хто давно помер.

— Я майже переконаний, що коли я з ним зараз заговорю, то він, можливо, почує мене, — задумливо мовив Маркус.

Щось тут було не так. Феба не могла встановити, що саме, але тут явно йшлося про дещо більше, аніж просто придбання двох мініатюр шістнадцятого сторіччя.

— Напевне, ваша бабуся має чималенький банківський рахунок, докторе Вітмор, якщо спроможна віддати кругленьку суму за дві анонімні мініатюри шістнадцятого сторіччя. Оскільки ви також є клієнтом фірми Сотбі, то тепер я можу вам відверто сказати, що ви за них явно переплатили. Якщо в кімнаті збереться відповідна публіка, то портрет Єлизавети Першої, написаний у тому ж історичному періоді, міг би піти за шестизначну цифру, але не ці мініатюри. При оцінці мистецьких витворів той факт, що особа зображеної людини є встановленою, має велике значення. А хто були ці двоє — ми ніколи не дізнаємось. Це неможливо після стількох сторіч неясності й невідомості. Отже, імена мають вирішальне значення.

— Саме це й каже мені моя бабця.

— Тоді вона має знати, що без прив’язки до конкретних осіб грошова цінність цих мініатюр навряд чи зросте.

— Якщо чесно, — відповів Маркус, — то моя бабуся не збирається заробляти на цих мистецьких творах і не вважає їх придбання вигідним капіталовкладенням. Більше того, Ізабо воліла б, щоб ніхто так і не дізнався, хто ці люди, зображені на мініатюрах.

Почувши таку дивну відповідь, Феба замислилася. «А його бабця що — гадає, що знає, хто то такий?»

— Мені було приємно мати з вами справу, Фебо, хоча ми зробили її стоячи. Цього разу. — Маркус замовк і чарівливо посміхнувся. — Ви ж не проти, щоб я називав вас Фебою?

Феба була проти. Вона збентежено почухала шию, відкинувши своє чорне, по плечі, волосся. Очі Маркуса затрималися на вигині її плечей. Коли вона нічого не сказала у відповідь, він закрив скриньку, взяв мініатюри і відступив від столу.

— Я хотів би запросити вас на вечерю, — лагідно сказав Маркус, явно не звертаючи уваги на те, що Феба чітко давала йому зрозуміти про відсутність інтересу з її боку. — Можемо відзначити удачу Тавернерів, а також пристойні комісійні, які ви розділите з Сільвією.

Розділити комісійні? Із Сільвією? Від несподіванки Феба аж рота розкрила. Шанси, що її начальниця піде на такий вчинок, були меншими за нуль. На обличчя Маркуса впала тінь.

— Це було однією з умов нашої угоди. Інакше моя бабуся на неї не погодилася б за жодних обставин. Ну як, ідемо обідати? — спитав він хрипким голосом.

— Я нікуди не ходжу з незнайомцями у таку пізню годину.

— Тоді я запрошую вас на вечерю завтра, після того як ми з вами пообідаємо. Після того як ви проведете за обідом дві години в моєму товаристві, я вже не буду вважатися незнайомцем.

— Та ні, ви все одно залишатиметеся незнайомцем, — пробурмотіла Феба, — до того ж, я не маю звички обідати поза офісом. Я їм за робочим столом. — Вона сконфужено відвернулася. Невже вона й справді сказала вголос останню частину фрази?

— Я зайду за вами о першій, — сказав Маркус, і посмішка його розширилася до вух. У Феби защеміло серце. Вона таки сказала це вголос. — І не хвилюйтеся. Ми далеко не підемо.

— А чом би й ні? — Невже він гадає, що вона боїться його або не встигатиме за його широкими кроками? Господи, як же це огидно — бути маленькою на зріст!

— Я просто хотів, щоб ви знали, що можете знову вдягнути оці туфлі й не боятися, що впадете від втоми й заб’єтеся, — невинним тоном пояснив Маркус. Його очі повільно рушили від пальців на її ногах до шкіряних туфель і затрималися на литках. — Бо вони мені подобаються.

Що цей чоловік собі дозволяє? Він поводиться наче гульвіса з вісімнадцятого сторіччя. Феба рішуче рушила до дверей, нарочито різко клацаючи шпильками об підлогу. Натиснувши кнопку, вона відімкнула замок і широко розчинила двері. Маркус задоволено мугикнув і широкими кроками рушив до неї.

— Мабуть, я надто відвертий. Моя бабця дуже цього не любить, а ще вона дуже не любить, коли її не втаємничують у деталі бізнесової оборудки, Фебо. — Вітмор нахилився, і його рот опинився в кількох дюймах від її вуха. — На відміну від чоловіків, які раніше запрошували вас на вечерю, а потім, можливо, сподівалися потрапити до вашої квартири за чимось більшим, — прошепотів Маркус, — ваша скромність та прекрасні манери аж ніяк мене не відлякують. Навпаки. І я увесь час уявляю собі, якою ви можете бути, коли розтануть крижані обійми самоконтролю, в яких ви себе тримаєте.

Феба аж охнула від такого нахабства.

Маркус взяв її за руку. Його губи притиснулися до її шкіри, і він сказав, дивлячись їй у вічі:

— До завтра. І не забудьте замкнути за мною двері. Бо матимете неприємності від начальства. — Доктор Вітмор позадкував із кімнати, іще раз сліпуче посміхнувся Фебі, а потім повернувся і, мугикаючи під носа якусь мелодію, щез із виду.

Рука Феби тремтіла. Отой чоловік — отой дивний чоловік без найменшого поняття про етикет і з приголомшливими блакитними очима — поцілував її. Прямо на робочому місці. І навіть дозволу у неї не спитав.

А вона не ляснула його по нахабній пиці, як це мала зробити гарно вихована донька дипломата, вдаючись до цього останнього захисного засобу від небажаних залицянь як у себе вдома, так і за кордоном.

От халепа!

21

-Я правильно зробила, що покликала вас, Гуді Альсоп? — спитала Сюзанна і, взявши руки в боки, занепокоєно поглянула на мене. — А я ж її мало додому