Читати книгу - "Обитель героїв"

— У архіваріуса Землича не було сина. У нього була дочка, Хендрика Землич. Природна семантиса, самоучка, кохана Губерта Раптового, магістр Ордена Зорі, предмет ревнощів її високості Флори д’Естрем’єр. Ось і вся таємниця, проста, нудна й очевидна, як будь-який секрет під Овалом Небес. Коли Хендрика розбилася, упавши з балкона, вона носила дитину.

Хотілося стати на доріжку з жовтого подрібненого світла й утекти далеко-далеко. Туди, де дрімає стомлене за день сонце. Де трубадури співають про любов та ненависть, горе та щастя, і можна слухати, сумуючи або захоплюючись, не думаючи про якусь Хендрику Землич, що вмерла за сивої давнини, в яскравому світлі дня, у присутності жменьки людей.

Сива давнина зняла тюбетейку і зібгала в кулаці.

Стало добре видно: гросмейстер Ефраїм неймовірно, страшенно старий. І навряд чи довго протягне. Маги з високим рівнем особистої мани живуть довше за звичайних людей і своїх скромніших колег. Але не набагато — на третину, іноді на половину звичайної тривалості життя. Достатньо, щоб заслужити заздрощі; недостатньо, щоб заслужити заздрощі, які межують із ненавистю.

У гаю над озером цвірчали цикади. Раніше їх не було чутно, а зараз ніби невидимий диригент вийшов до оркестру, постукав паличкою об пюпітр із нотами й змахнув руками: нумо! Легкий вітер доносив пахощі хвої, диких лілей, легкої прілі.

Вітер збирав усе це багатство в долонях і ніс над озером до Майорату, де й досі стояв іграшковий замок, височів балкон і холонула вночі бруківка двору, на якій померла Хендрика Землич. Принцесо на бобах, тебе украв, зжер і перетравив дракон часу, змій пліток, залишив у людській пам’яті сміховинне чудо-чудовисько — ось він, автор «Максим» і «Заповіту», магістр безглуздого ордену, фаворит навіженого, дурноверхого, ексцентричного герцога…

— Пізніше, ще до того, як остаточно посваритися, я запитував батька: що він зробив, підкорюючись наказу Губерта? Адже врятувати Хендрику не зміг найгеніальніший медикус! Та й зроблене батьком не можна назвати порятунком… «Я зробив омфалос», — незмінно відповідав Бруно Клофелінг. Він брехав, вірніше, казав не всю правду: створити омфалос, пуповину особистості — комірку з трьома бабусями, як називала його Хендрика — не до снаги магові. Думаю, тут зіграла роль вроджена здатність самої Хендрики до магосемантики…

Риба хлюпнулася біля берега.

Старий замовк, вслухаючись: пізній рибалка, чия пам’ять переповнена спогадами про колишні здобутки й невдачі, і новий улов навряд чи щось додасть до скарбниці.

— Помираючи, вона почала провалюватися у власний омфалос, зводити гинучу особистість до точки, де народження і смерть — ще безглузді, неіснуючі поняття. Не запитуйте, як вона це робила: я не знаю. Дії геніїв часом нагадують диво. Це потім приходимо ми й розбираємо диво на частини, пояснюючи, пристосовуючи, перетворюючи на буденність… Або не перетворюючи. Так само я не знаю, що зробив мій батько для консервації омфалоса Хендрики Землич. Бруно Духовидець не поступався мені сьогоднішньому майстерністю, хоча наша майстерність — різна. Можу лише припускати, що життя Хендрики було замкнуте в коло. Раз за разом, замкнувшись у омфалосі, в комірці з трійцею древніх ткаль, вона рухалася від народження до смерті, й знову, знову, по колу, як ходить старезний кінь навкруг коловорота маслоробки…

— Від народження до смерті? — раптом перепитав Фернан Терц.

— Ваша правда. Фінальним порогом був момент консервації: до смерті, реальної смерті, як я гадаю, залишалося хвилин десять-двадцять. Можна замкнути життя в кільце — але тільки якщо в оправу кільця не вставлено чорного алмаза смерті. Ви повинні пам’ятати історію Аманди Ланів’єр, Принцеси-Мрії, котра в такий спосіб провела понад рік у домовині із зачарованого кришталю…

— Так, я пам’ятаю, — з дивною інтонацією відповів профос Дозору Сімох.

— Медальйон, що його Губерт Раптовий до кінця своїх днів носив на грудях — омфалос Хендрики Землич. Одного разу Герцог прохопився, що хотів би проспати весь відведений йому час. Бо, мовляв, бачить сни, де Хендрика жива: вони знову знайомляться в архівах університету, розмовляють, кохають одне одного, засновують Орден Зорі, щасливі… Так, звісно, у снах кохана герцога теж помирала, але ніколи не до кінця — все починалося спочатку. На той час я вщент посварився з батьком, зрадив сімейну традицію і вступив до Патрихського університету. Мене цікавила некромальна родопоміч. Сподіваюся, ви розумієте, чому…

Риба хлюпнула ще раз, дозволивши гросмейстерові обірвати фразу на півслові.

— Ви навели як приклад Принцесу-Мрію, — Фернан Терц сів на пісок, зовсім не дбаючи про чистоту одягу чи небезпеку застудитися. — Тоді ви повинні знати, що псевдо-життя, замкнуте у внутрішнє кільце, потребує захисного кокона. Кришталева домовина? Припустимо. У випадку із Мрією ми мали не омфалос, а повноцінне тіло, і то — якби князь Елоїз спізнився на тиждень-два, замість весілля він справляв би похорон нареченої… Що за кокон оберігає омфалос Хендрики?!

— Це просто, як усе геніальне, — сумно посміхнувся гросмейстер. — Ви в курсі, що медальйон — Пуп Землі лицарів-квесторів? Квінтесенція діяльності Ордена Зорі? Я б додав: об’єкт поклоніння…

Анрі здригнулася.

Вирізаний із колоди грубий бовван жалюгідний і безглуздий. Але минають роки, десятиліття, століття… Кваліфікований маг чудово знає, що таке — намолений ідол. Вулкан, що спить до часу, готовий будь-якої хвилини пролитися розпеченою лавою. І реальність навколо колишнього боввана набуває ряду додаткових властивостей, що викликають здригання в будь-якого мантика.

— Авжеж, любонько, — підбив підсумок Ефраїм, для якого переляк вігіли не лишився непоміченим. — Ви все зрозуміли вірно. Намоленість, виток за витком — ось що береже омфалос великої семантиси. Батько помер двадцять три роки тому; гадаю, він був би радий дізнатися, що його припущення блискуче підтвердилися. Намоленість берегла Хендрику Землич довше, ніж можна було сподіватися.

— Вам не страшно, ваше чорнокнижництво?

— Страшно, любонько. Тому я й заправив від квесторів як плату за послугу доступ до реліквії. Хотів подивитися, що трапилося з омфалосом за цей час. І знищити його, якщо знадобиться, давши спокій нещасній жінці.

— Ваш батько припускав такий результат?

— Навряд чи. У першому заповіті герцог Губерт звелів поховати медальйон разом із ним. Потім, кажуть, він переписав заповіт, хоча я не впевнений, що це правда… Герцогиня Флора була жінкою мстивою. Вона не знала, що криється в медальйоні чоловіка, але ревнощі винахідливі. Її високості напевно було приємно після смерті чоловіка передати медальйон у повну власність Ордену Зорі. Святиня гультяя-чоловіка, пам’ять про жалюгідну повію — іграшка дурнів і ледарів. Такою помстою можна пишатися.

Осіння муха втрутилася в розмову діловитим дзижчанням біля вуха Анрі. Це невлад ожила фасцина, підсаджена баронові. Тембр дзижчання, низький і басовитий, свідчив багато про що. Але вийти на прямий