Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

— Ременя йому гарного! — крикнув Сухий Струмок.

— Собаці собача й честь! — висловив загальну думку Осока.

— Провчити, провчити, — хором підтримали інші.

І перш ніж Маркіз розгадав їхній намір, двоє схопили його за руки і потягли до колоди. Дейвіс Грамофон, який сам себе вповноважив виконати вирок, стояв напоготові зі шкіряними штанями в руках. Уперше ковбої в своїх грубуватих розвагах посягали на недоторканість Маркіза.

— Що це ви затіяли? — крикнув він, обурено виблискуючи очима.

— Легше, Маркізе, — шепнув йому Руб Феллоуз, який удвох із приятелем тримав його за руки. — Бачиш, хлопцям пожартувати здумалось. Розкладуть тебе на колоді і всиплють із десяточок. Не бійся, дуже боляче не буде.

Проте Маркіз, у нестямі від гніву, вискалив зуби і, крикнувши щось невиразне, став із несподіваною силою вириватися з рук, що його тримали. Миттю він розшпурляв чотирьох молодців, які його схопили, і вони відлетіли хто куди. Крик його почув і Міс Саллі і, остаточно протерши очі, чимдуж кинувся на допомогу.

Але тут пролунало гучне «Алло!» — і в освітлений багаттям простір в'їхав фургон, запряжений парою жвавих конячок. Усі кинулися до нього, і те, що вони побачили, примусило їх забути про затію Дейвіса Грамофона, яка, до речі, вже втратила для них принадність новизни. В очікуванні більш принадної дичини і більш захоплюючої розваги про недавнього полоненого просто забули.

Тарантас і коні належали Сему Холлі, скотареві з Біг Мадді. Сем правив кіньми, а поруч із ним сидів гладко поголений товстун у сюртуку та циліндрі. Це був окружний суддя містер Дейв Хеккет, який мав незабаром удруге балотуватися на ту саму посаду. Сем возив його по всій окрузі і по ковбойських таборах, аби розворушити незалежних виборців.

Приїжджі вилізли з тарантаса, прив'язали коней до дерева і попрямували до багаття.

При їхній появі всі мешканці табору, за винятком Міс Саллі, Маркіза і Пінка Сондерса, який за обов'язком зустрічав гостей, із криками жаху кинулися хто куди і зникли в навколишній темряві.

— Господи Боже! — вигукнув Хеккет. — Це вони нас так злякались? Невже ми такі страшні? Радий бачити вас, містере Сондерсе. Як ся маєте? Навіщо це вам знадобився мій циліндр, Холлі?

— Я його боюся, — задумливо відповів Холлі. Він зірвав із Хеккета циліндр і, покрутивши його в руках, питально поглянув у темряву, де тепер запанувала мертва тиша. — Ти що скажеш, Сондерсе?

Пінк посміхнувся.

— Скажу, що не завадило б його повісити вище, — вимовив він байдужим тоном людини, яка дає безкоштовну пораду. — У такій темряві хіба щось побачиш! Не хотів би я, щоб цей головний убір стирчав на моїй маківці.

Холлі став на маточину заднього колеса фургона і, дотягнувшись до найближчого сучка, повісив на нього циліндр. Щойно він спустився на землю, як пролунали постріли щонайменше з десятка шестизарядних кольтів, і пробитий кулями циліндр звалився на землю.

Тут із темряви почувся якийсь свистячий звук, немов двадцять гримучих змій сичали разом, і з усіх боків з'явилися ковбої. Високо, із надзвичайною обережністю піднімаючи ноги, вони звертали один до одного застережне «Тс-с-с!», немов попереджаючи про небезпеку. В урочистому мовчанні вони стали навколо циліндра, з побоюванням дивлячись на нього. Щохвилини то одна, то друга постать, немов у нападі нез'ясовного жаху, відскакувала вбік.

— Це та сама гадина, — сказав один ковбой гучним шепотом, — яка вночі повзає болотами і кричить: «Віллі-валло!»

— Ні, це отруйний Кіпоотум, — висловив припущення інший. — Той, що жалить, умираючи, і кричить, коли його закопують у землю.

— Це господар усієї нечистої тварі, — сказав Дейвіс Грамофон. — Але ж він здох. Не бійтеся його, хлопці!

— Яке там здох, прикидається, бестія, — заперечив Сухий Струмок. — Це Хайголлакум, страшний лісовий дух. Є тільки один спосіб його знищити.

Він витягнув до кола старого Теллера, огрядного гуртівника вагою у двісті сорок фунтів. Теллер поставив циліндр на денце і гепнувся на нього всією своєю тушею, сплюснувши його у тоненький коржик.

Хеккет, вилупивши очі, дивився на те, що відбувалось. Помітивши, що він готовий скипіти, Сем Холлі сказав йому:

— Дивіться, судде, не схибте. У Даймонд Кроссі шістдесят голосів. Хлопці хочуть випробувати вас. Мені здається, ви не програєте, якщо обернете все на жарт.

Хеккет, оцінивши велику мудрість цієї поради, послухався її.

Підійшовши до групи ковбоїв, які після успішної розправи із кровожерним гадом раділи, дивлячись на його останки, він урочисто промовив:

— Дякую вам, хлопці, за безприкладний подвиг. Ви з героїчною і, можна сказати, невтомною мужністю прикінчили монстра, який, мабуть, звалився на нас із дерев, коли ми у пітьмі їхали яром. Тепер я назавжди ваш невиплатний боржник. Ви врятували мені життя і, сподіваюсь, віддасте мені ваші голоси, коли я знову балотуватимуся на посаду судді. Дозвольте вручити вам мою картку.

Ковбої, які витворяли всі ці штуки із незмінно серйозним виглядом, тепер схвально сміялись.

Але Дейвісу Грамофону цього здалося замало. У його винахідливій голові народилася нова ідея.

— Приятелю, — сказав він суворо. — У жодному таборі ви би так легко не звільнилися. Хіба це жарт — випустити на людей таку шкідливу твар! Щастя ваше, що обійшлося без людських жертв. Але ви можете загладити свою вину, виконайте тільки наше прохання.

— У чому річ? — насторожився Хеккет.

— Вам надано право з'єднувати людей священними узами шлюбу, — правильно?

— Правильно, — погодився Хеккет. — Шлюбний союз, скріплений мною, вважається законним.

— Тут, у цьому таборі, нам належить виправити найбільше зло, — почав Грамофон, вдаючись до урочистої слізливості. — Якийсь а-ристо-кратик посміявся з простацької, хоча й гарненької на личко особи жіночої статі, яка вже давно за ним сохне. Увесь табір вважає своїм обов'язком закликати до порядку цього зарозумілого нащадка, може тисячі, а може й тисячі з лишком графів — і з'єднати його, хоч би і сильцем, із потерпілою мамзеллю. Хлопці! Нумо, заарканьте Маркіза і Міс Саллі і женіть їх сюди. Ми їх тут миттю обкрутимо!

Пропозицію Грамофона зустріли криками захоплення. Усі кинулися розшукувати головних учасників майбутньої церемонії.

— З вашого дозволу, — сказав суддя, обтираючи піт, хоча ніч була холодна, — мені хотілося б знати, як далеко ви намірилися зайти у своєму жарті. І чи не слід мені побоюватись, що й деякі інші предмети мого туалету можуть бути прийняті вами за диких звірів і віддані на поталу?

— Хлопці розійшлися нині більше, ніж зазвичай, — пояснив йому Сондерс. — Їм, бачите, спало на думку оженити тут двох — нашого кухаря та гуртівника. Жартома, звичайно. Ну, та вам же з